Купуючи одяг чи взуття, ми всі, звісно ж, сподіваємось на те, що служити річ буде довго. Але не всі готові платити за хорошу якість. Як, наприклад, у нашій родині.
Батьки звикли на всьому заощаджувати, купуючи дешеві речі, вони вперто не розуміють, що «скупий двічі платить», вони завжди були впевнені, що в моїх чоботях через тиждень відклеїлася підошва не тому, що вони дешеві, і це означає погану якість, а тільки через те, що я, мовляв, не бережу речі, куплені не за свої гроші, не вмію охайно та бережно їх носити. Справжній нечупара!
Коли ж я намагався пояснити їм, чому так відбувається, і що вони саме не економлять, як їм примарно вважається, а навпаки, тільки шалено переплачують, оскільки частіше доводиться купувати нову річ, що порвалася, розклеїлася або розтягнулася, батько сказав, що коли я сам буду заробляти, тоді і вирішуватиму, що купувати і скільки коштів витрачати. Так би мовити, сиди собі тихенько. Досить вдавати розумника. Вони життя прожили й знають, як краще.
Нині я сам заробляю, але в наших стосунках та в житті зовсім нічого не змінилося. Батьки постійно насамперед запитують, скільки я заплатив за чоботи чи костюм, а вже тільки потім можуть сказати, подобається їм річ чи ні. Похвалити можуть, якщо їх влаштовує вартість. Як правило, якщо це не дорого – річ завжди подобається, і навпаки. Дорого – погано.
Скільки разів я вислуховував моралі про те, що я даремно витрачаю гроші, що іноді думаю, що наступного разу просто не скажу рідним, скільки витратив. Адже гроші-то мої, але совість не дозволяє постійно дурити батьків, виховання дається взнаки. Але я, не зважаючи на невдоволення батьків, все одно купую собі взуття європейського виробництва, зручне та довговічне та дуже якісне. Воно прослужить мені не один сезон, весну чи осінь, а декілька років.
Щоб довго не шукати подарунок мамі з татом до Нового року, купив їм зимові чоботи тієї ж фірми, що й собі, думаючи, що моєму подарунку їм незручно відмовитися.
Батько спочатку був незадоволений, сказав, що йому зовсім байдуже, в чому ходити. Потім, побачивши, що я образився і засмутився, підібрав, приміряв їх і залишився задоволений. Мамі зимові чобітки одразу сподобалися, але вона сказала, що одягатиме їх лише на свята, щоб довше носилися. А для повсякденного життя буде носити старі, яким вже років вісім, їх давно слід викинути на смітник. Мабуть, їх уже не перевиховаєш, це ще те покоління, яке пам’ятає дефіцит і звикло економити на всьому, а гроші відкладати на чорний день.
Але найбільше мене вразив молодший брат. Я вирішив зробити йому подарунок на випускний. Елегантні чоловічі туфлі з м’якої шкіри подарував, щоб він зміг одягти їх до костюма, а не ті, старі, що мав. Про них мама сказала, що вони ще пристойні. А вони, до речі, були із секонд-хенда, ношені.
Він дуже зрадів, бо навіть не сподівався, що батьки зможуть купити йому нові. Але потім сказав, що взуття хоч і гарне і якісне, але все ж таки вигідніше купувати дешеве, щоб була можливість частіше його міняти. Молоде, та дурне!
На моє велике здивування брат пояснив, що він купив кросівки вже другі за сезон, і це в нього обновка, ось він як вважає. А якби робив як я, то ходив би в одних і тих же п’ять років. Сподіватимемося, що з часом, а може й з віком, це у нього пройде, і він навчиться купувати та перш за все, цінувати гарні та якісні речі, замість різних одноразових дешевих підробок.
