Перед очима досі та картина…Я маленька посеред кімнати, nлачу навколішках, і прошу у батьків, щоб ті не віддавали мене в 1нтернат. Мені здавалось, що більшого б0лю у своєму житті я ще не відчувала. Але батьки наче й не чули мене, вони мовчки збирали мої речі.
Чому вони так зі мною вчинили — не розумію…Напевно їм не вистачало грошей на моє виховання, але я й не просила в них нічого, єдине, що мені тоді було потрібно — любов батьків. Навідувались до мене у дитячий будинок вони не часто. Мама постійно приходила напідпитку, батько взагалі приходив дуже рідко. Згодом і зовсім перестали навідуватись…
Мені було дуже важко тоді…Я не знала, куди себе подіти, і що зі мною не так, що батьки відмовились в один момент від своєї рідної дитини. Добре, що мені пощастило з вихователькою. Вона була дуже мудрою жінкою — навчила мене, як правильно поводитись у цьому складному світі.
Всі її настанови я уважно слухала, тому й після закінчення інтернату я вступила в коледж. Там гарно навчалася, знайшла собі потрібні зв’язки, крутилась як муха в окропі, згодом мене взяли на роботу.
Справи пішли в гору і вже у двадцять п’ять я стала керівником в одній відомій компанії. Пізніше зустріла коханого чоловіка. Разом купили будинок і почали будувати свою родину. Через рік нашого спільного проживання я дізналась, що вагітна. Моєї радості тоді просто не було меж. Материнство — найкращий період жінки у житті, раджу кожному це відчути!
Зараз нашій донечці Златі чотири рочки, і це перший день, коли я веду її до дитячого садочку. Нарешті я вийшла з декрету і можу повернутись до роботи…
Доньку відвела до садочка, а сама пішла до своєї автівки. Там на мене чекали люди, яких я взагалі не думала колись побачити…
Чоловік і жінка років п’ятдесяти…В їх очах було щось знайоме, та я не розуміла, хто це.
– Донечко, це ти? – обізвалась незнайома жінка.
– Хто ви ?
– Ми твої батьки — відповів чоловік.
Що? Батьки? Скільки ж часу минуло…Двадцять п’ять років минуло відтоді, коли вони залишили мене…А тепер надумали повернутись? Але навіщо це їм?
– Ви обізнались…Мої батьки чекають мене вдома — збрехала я і швидко сіла у машину.
Більше я не бачила цих людей…Вони завдали мені стільки болю, а тепер повернулись, щоб завдати його ще раз? Що ж, в них це вийшло.