У житті буває так, що ми забуваємо про наших найближчих.
А згадуємо тільки тоді, коли потрапляємо у якісь неприємні ситуації.
Я студентка медичного університету. Правда, колишня. Бо мене виключили через прогули. Я мамі й не признавалася одразу, щоб не засмучувати. А знайшла роботу касира у продуктовому магазині. Але на цю зарплату у великому місті, без сторонньої допомоги не проживеш.
Проживши самостійно два місяці я вирішила повертатися у село до мами. Бо самій складно, навіть нереально.
Коли приїхала додому без попередження мама дуже здивувалася. Я кинулась їй в обійми та почала розповідати все як є. Що мене виключили з університету. Згодом пішла працювати, але робота мені не по зубах. І я звідти пішла.
Мама заспокоїла мене. Закликала до хати й дала поїсти її смачних пиріжків із картоплею. А далі сказала, щоб я не переживала. Все буде гаразд.
І справді. Минув час і все вирішилось. Я вступила у медичне училище. Вийшла заміж. Зараз працюю у нашій сільській амбулаторії.
Кілька місяців назад моєю мами не стало. Але щоразу згадую її слова: «Не переживай, доню. Все буде гаразд». І хоч мами уже нема – кожного дня я відчуваю її підтримку.
