В мене є донька. Я дуже її люблю, адже виховувала Вероніку без чоловіка, він пішов від нас, коли доньці було всього рік. Тому дуже боялася того, щоб нам з дитиною на все вистачало, пішла працювати, намагалася приділяти Вероніці багато часу, щоб хоч якось замінити їй батьківську любов. Чоловік не цікавився життям доньки, він, напевне, взагалі забув, що вона в нього є. Згодом я знайшла собі людину, яка стала гідною заміною батька для моєї донечки, нарешті ми почали нормально жити. Мій другий чоловік був моїм директором. Саме так я познайомилася з ним на роботі. Він був директором швейної фабрики, до речі, найбільшої фабрики у нашому місті. Я працювала там також, ми з жінками шили спецодяг для робітників різних професій. Ніколи не думала, що мені настільки пригодиться мій диплом, завжди казала, що мама просто не знала куди мене відправити вчити і зупинилася на швейному училищі, хоча мені це на диво вдавалося і як виявилося завдяки цьому диплому я знайшла собі роботу, а згодом і чоловіка.
Богдан, так називався мій другий чоловік, дуже полюбив мене, а до Вероніки він взагалі ставився з такою любов’ю, що я деколи не могла повірити, що в мене все так добре склалося. Донька виросла, Богдан допоміг їй зі вступом до університету, адже його багато хто знав і дружив з ним, всі від кого я чула, що знають мого чоловіка казали, що він людина слова і мені дуже повезло з ним. Донька вступила на факультет журналістики.
Згодом знайшла собі хлопця, чудова людина, вчився з нею на одному курсі. Вони одружилися, мій Богдан захотів зробити велике, розкішне весілля Вероніці і подарувати молодятам квартиру. Завжди мені казав, ну для кого я ще буду старатися, як не для вас з Веронікою. Я була дуже щасливою. Ми продовжували жити в радості, з часом Богдан влаштував Вероніку на роботу у відому редакцію нашого міста. Її чоловік теж мав перспективну посаду, був кореспондентом телевізійної служби, щоправда в іншому місті, але воно було недалеко розташоване від їхнього дому. Моя Вероніка з Миколою, так звали її чоловіка, купили собі машину, тож тепер Микола зміг спокійно і швидко доїжджати до роботи.
Моя донька завагітніла, народила нам з Богданом прекрасну внучку. Як ми вже тішилися нею. Але виникла одна проблема, чоловік Вероніки ніколи не дозволяв залишати дитину під чиїмось наглядом, казав завжди, що тільки мама має доглядати за немовлям. Я, щоправда, приїждала в гості до доньки, бавилася з внучкою, але на мене її ніколи не залишали. Так вийшло, що чоловік Вероніки змушений був поїхати у відрядження по роботі. А Вероніка також працювала, вже вийшла з декрету. Тож внучку не було навіть кому з садочка забрати і відвести. Вероніка попросила мене інколи це робити, але так, щоб Микола про це не дізнався. Не розумію, чому він так був проти, того, щоб бабуся побавилася з внучкою наодинці.
Якось Микола повернувся з відрядження так, що про це ніхто не знав, виявляється хотів зробити сюрприз. Подзвонив до Вероніки і сказав, що вже приїхав і чекає Евелінку, так називалася моя внучка, під садочком. Вероніка сказала йому і призналася, що дівчинка у бабусі. Він з криком відповів моїй доньці, що їде забирати внучку і щоб, такого більше не повторювалося. Микола приїхав до мене під будинок і сказав вивести дитину на вулицю, навіть не захотів приходити до квартири. Я дуже хочу гратися і віддавати увагу внучці, ніяк не можу зрозуміти чому мій зять так проти цього. Надіюся він зрозуміє це, коли сам стане дідусем, яке це щастя проводити час з внуками.
