Нас у сім’ї двоє – я та мій брат. У нас зовсім невелика різниця у віці, я-старша, однак дуже різний принцип виховання. Все своє дитинство я була самостійною дитиною. З років так 13 навіть сама хотіла до лікарів, якщо була така необхідність. На противагу, молодшого брата, Сергія, батьки завжди пестили та оберігали.
Якось дивно це виглядає. Зазвичай хлопчиків привчають до самостійності, а дівчаток бавлять. Я ніколи на них не ображалися, адже знала, що таке піде мені лиш на користь. Працювати почала з 16 років, оскільки хотіла мати власні заощадження. А уже у 18 років – переїхала до окремої квартири. У мене не була бідна сім’я, батьки з легкістю могли придбати мені житло, однак їхні принципи цього не дозволяли.
Брат виріс доволі розбещеною дитиною. У свої 25 років ще не мав жодного місця роботи, й по дому не допомагав. Він не знав елементарних речей господарства. Матір готувала йому, прала речі, а батько забезпечував фінансово.
Нещодавно я дізналася шокуючу новину. Матір з батьком вирішили переїхати за місто у невеликий дачний будиночок, продати квартиру у місті і придбати нову, – для Сергія. Коли я висловила своє обурення, батьки лиш відмахнулися, мовляв, я вийду заміж і нехай чоловік мій думає про житло, а Сергійку дружину потрібно у власну квартиру приводити.
Ця ситуація образила мене. Вони народили двоє дітей, а піклуються лише про одну. Невже це справедливо? Ми не спілкуємося уже понад рік. Я продовжую жити на орендованій квартирі, працюю на двох робота, а Сергій сидить постійно вдома.
Декілька днів назад мені зателефонувала матір та попросила допомоги. Батько захворів і потрібні додаткові фінанси на лікування. Я нічого не відповіла. Не можу забути ситуація річної давності. Нехай їхній любий синок їм допомагає.
