Я навіть уявити не могла, за якого насправді чоловіка вийшла заміж. Все подружнє життя ми жили у моїй власній квартирі, оскільки мені її подарували ще на 18-річчя батьки. Анатолій свого житла не мав, тому питання «де проживати?» закрилося само собою.
Чесно кажучи, я, послухавши поради батьків, не захотіла одразу вписувати у квартиру чоловіка. Все ж таки це моє майно, а при розлученні ще прийдеться ділити його навпіл, різне у житті буває.
Одного дня, під час вечері, Анатолій сказав, що більше не може так жити. Він почуває себе мов у гостях. Я запропонувала укласти тоді шлюбний договір, за яким він не буде претендувати на моє житло у майбутньому. Чоловік, на моє здивування, одразу відмовився.
А потім, знову почавши розмову стосовно квартири, ствердив, що більше не буде вносити свою частку в оплату комунальних послуг: якщо це моя квартира – то та оплачую все я. У нас з ним є спільний бюджет і квартира входили саме у його витрати. Я була шокована. Потім все продовжилося тим, що чоловік відмовлявся ремонтувати будь-що, навіть полицю прикріпити до стіни, – це ж не його квартира.
Я довго думала, як потрібно діяти у такому випадку і просто встала й зібрала його речі, коли він був на роботі. На поріг чоловіка більше не пустила: якщо не хоче докладати зусиль в оселі, то й жити тут більше не буде.
Здається, я залишилася зі своєю квартирою, але разом із тим тепер без чоловіка. Не знаю, чи правильно я вчинила, можливо, потрібно було піти коханому на зустріч.
