Кілька років тому я мала необережність закохатися у чоловіка з дитиною. Поки ми просто зустрічалися, все було гаразд. Потім я вийшла заміж за Сергія, пройшло уже декілька років, зараз у нас два сини. Старшому п’ять роки, молодшому – лише рік. Старший син – дитина мого чоловіка від першого шлюбу.
Мама хлопчика померла за місяць після пологів. Мої ревнощі до першого шлюбу чоловіка впливають на моє ставлення до його сина. Я це ніяк не показую: стежу за його здоров’ям, обіймаю, цілую, не буваю з ним агресивна. Але всередині не можу сприйняти його як рідного. Він не схожий ні на мене, ні на чоловіка. Це зауважують ті, хто не в курсі всієї ситуації й це нібито наочне підтвердження моєї життєвої невдачі – виховувати чужу дитину.
Коли чоловік дивиться на нього з любов’ю, мені здається, що він дивиться на першу дружину. Коханому важливо, щоб хлопчик бачив у мені маму. Він дуже вдячний за турботу про сина. Я говорила йому уже багато разів про те, що мені важко із ним, про те, що ревную. Відповіді ж чоловіка все більше підтверджують найгірші побоювання: моя цінність для нього лише в тому, як я справляюся з роллю доброї матері.
Я прекрасно розумію, що якщо люблю людину, доведеться полюбити і її минуле. Адже саме завдяки тому, що з ним відбувалося протягом життя, він став таким, яким я його бачу. Його син, колишня дружина наклали відбиток на його особистість. Зрештою, діти дуже тонко відчувають, як до них ставляться дорослі.
Тому, якщо я зможу полюбити цю дитину, вона обов’язково відповість мені тим самим. Нехай не відразу, але ж за справжню та міцну сім’ю потрібно боротися!
Як ви вважаєте, що саме потрібно зробити, для того, щоб старший син повністю прийняв мене й у нас склалися стосунки як матері та дитини, без жодних ревнощів щодо чоловіка?
