Я працювала у дитбудинку. За своє життя бачила різне: щастя дітей, коли за ними приходили прийомні батьки й вони ставали справжньою сім’єю, і відчай, коли малюк плаче від самотності, і страх, коли повнолітній вихованець виходив зі стін дитячого будинку у суворий і дорослий світ. Проте історія Соломійки мене вразила найбільше.
Дівчинку покинула матір ще у зовсім малому віці. Просто залишила дитину саму, напризволяще біля нашої території. Добре, що хоч не закрила у квартирі, чи не покинула десь на вокзалі, а там різне могло трапитися. Так Соломійка стала жити разом з іншими дітьми під моїм вихованням. Вона росла розумною і дуже замкнутою. Напевно, пам’ятала материнську зраду. До слова, ми так і не дізналися, куди подівалася жінка, поліціянти не змогли її знайти.
Коли дитині було 4 роки, у наш заклад завітала пані Марина. Це була дуже приємна особа, вона часто до нас заходила, аби поспілкуватися із дітьми, принести багато подарунків та солодощів. Можна сказати, Марина була благодійницею. Проживала сама, без чоловіка та дітей.
Вона з Соломійкою одразу подружилася. Я бачила, як розцвітає обличчя дитини, коли жінка лише підходила до воріт дитбудинку, до інших дівчинка навіть не усміхалася. По секрету пані сказала, що планує вдочерити дитину. Навіть я від цієї новини стала щасливіша, як уявила радісні очі дівчинки!
Так пройшов рік. Марина уже забирала Соломійку додому на вихідні, святкувала з нею день народження, Новий Рік, Різдво. Купувала їй багато суконь, іграшок. Вони виглядали як справжні матір та дочка. А потім усе різко змінилося.
Пройшов місяць, а потім два, Марина не з’являлася. Дівчина почала ридати щоденно та проситися додому, до мами (вона уже так називала її). Я не розуміла, що відбувається та що потрібно казати сумній дитині. Одного дня директор викликав мене до себе, аби розказати, що ж трапилося. Після почутого у мене відняло дар мови, я не хотіла більше навіть працювати у тому закладі, аби не бачити дитячих сліз та розбиті надії.
Після чергової прогулянки, жінка привела Соломійку назад до дитбудинку, а сама поїхала оформляти документи для вдочеріння. Дорогою потрапила в аварію, після якої її життя закінчилося. Директор дізнався про це лише через місяць, коли йому нарешті повідомили, що оформлення призупинено у зв’язку зі смертю усиновлювача.
Я так і не наважилася про це розказати Соломійці, хоч розумію свою провину, адже дівчинка вважала, що ще одна матір її зрадила, покинула у холодних стінах інтернату.
