Я дуже хотів придбати власну квартиру. Так трапилося, що мої батьки змогли забезпечити житлом лише мого старшого брата, а я був змушений працювати самостійно.
Влаштувався на роботу ще у 16 років та повільно почав відкладати на квартиру. Часто відмовляв друзям у поїздкам та вечіркам, адже всі кошти хотілося вкласти у свою мрію. Працював офіціантом, барменом, продавцем. Отримавши освіту пішов спершу у сферу IT, думав там легкі гроші, але в результаті покинув. Декілька років провів закордоном, а перед подіями в країні, повернувся. Про це не жалкую.
Грошей уже вистачало, щоб придбати непогану квартиру недалеко від центру. Я не хотів оформлювати кредит, тому назбирав одразу всю потрібну суму. Довго думав, чи потрібно за сьогоднішніх умов вкладати такі кошти в нерухомість, та все ж мрія перемогла. Мені не хотілося у свої 27 продовжувати жити з батьками, чи витрачати відкладення на неймовірно дорогу оренду. Наважився, знайшов ріелтора та здійснив своє бажання.
Я був таким щасливим. Уже уявляв своє холостяцьке життя у власній квартирі. Можливість кликати друзів, які будуть залишатися хоч на усю ніч. Ніяких правил. Однак реальність виявилася суворішою.
Моя матір кожного дня приходила в гості. Часто ночувала, адже не хотіла ввечері повертатися на інший кінець міста. З часом почала наводити свої порядки, складати речі, як їй заманеться, готувати мені їсти. Я знову відчував себе маленьким хлопчиком під опікою матері.
Потім і брат з дружиною підтягнулися. Кожного дня були сімейні застілля. Я зовсім не відчував себе господарем і тим більше не міг розслабитися від щоденного родинного кола.
Нещодавно попросив їх більше не приходити до мене щодня і обов’язково попереджувати, якщо раптом їм закортить в гості, а я вже вирішуватиму чи є у мене на них час. Тепер всі образилися на мене. А хіба я сказав щось погане?
