Коли мені 21, я переїхала у іншу країну, спочатку як іноземний стажист, а далі оформила постійне місце проживання. На той момент моїй матері було 43, вона жила зі своїм другим чоловіком, моїм вітчимом, ходила на улюблену роботу, в загальному – все у неї було чудово.
Через 15 років все кардинально змінилося. Вітчим п0мер, з роботи звільнили, але оскільки мама була медичним працівником, вона змогла оформити завчасний вихід на пенсію. Хоч я розуміла, що мама поки прекрасно може прожити без мене, вона поки не така ще і стара, але не хотілося мені, щоб вона сам0тньо жила у пустій квартирі подальше життя.
На той момент я уже вийшла заміж та народила дітей. Додому повертатись не планувала: у мене була чудова робота, та й діти зможуть отримати кращий рівень життя. Ми ж чоловіком довго думали, як вчинити краще, і вирішили, що можемо придбати квартиру поряд. Та мама щоразу під час розмови зі мною, повторювала, що їй нічого не потрібно і житиме вона у своєму домі завжди. У рідному місті неї є подруги, з якими вона може проводити час, багато спогадів, пов’язаних із дитинством, материнством та коханням.
Мама могла б хоча б приїжджати до нас, принаймні погостювати, але так ні разу не відвідала мене та онуків, навіть коли я пропонували їй придбати квитки та все організувати. Просто вона з тих людей, які все життя прожили в одній місцевості і ніколи нікуди не їздили, не подорожували світом, не бачили іншого життя.
Я дзвонила і просила її приїхати до нас. Обіцяла, що зроблю усе. щоб мамі було зручно тут жити. У мене опускаються руки, не знаю, що робити далі. Невже вона думає, що я за нею не сумую? Так хочеться, щоб мама була поряд, могла няньчити онуків, а не доживала останні дні на сам0ті.
