Декілька років назад я із сім’єю переїхала в іншу країну. Так трапилося, що на Батьківщині ні я, ні мій чоловік не змогли знайти роботу: мене звільнили у зв’язку із моїм віком – 36 років, хоча у всьому світі я ще вважаюся молодою, а в Ігоря не було високооплачуваних замовлень, – він робить ремонти будинків та квартир.
Окрім того у нас не було власного житла, а з орендованої оселі нас, без завчасного попередження, хазяйка виселила. Ми переїхали до моєї сестри із чоловіком на деякий час. Я ж одразу зробила потрібні документи та відправилася у Францію. Мій чоловік вирішив усі справи та приїхав до мене через декілька місяців. Трохи складніше було із нашою дочкою.
Вона закінчувала навчальний рік, а потім розпочалась морока із документами. Це зайняло ще декілька місяців. У результаті я не бачилась своєю дитиною майже рік. Ось так ми розпочали своє нове життя у Франції. Дома залишилась вся наша родина, батьки, брати і сестри. Дочка продовжила навчання у місцевій школі, тож згодом ми швидше змогли отримати право на легальне проживання.
Одного дня я дізналася, що мій батько п0мер. Я не могла повернутися додому, оскільки на той момент все ще вважалася іммігрантом без документів. Всі питання була змушена вирішувати без прямої присутності. Після батька мені та моєму братові залишився будинок, який потрібно було розділити. Та брат вирішив по-іншому.
Він захотів, щоб будинок повністю належав йому. Я навіть була не проти віддати свою частину майна, але за грошовий еквівалент. Хоч я і проживаю в іншій країні, але гроші мені потрібні, тут не так легко їх заробити.
У нас розпочалась справжня в1йна. Не буду розказувати весь процес, але через мою відсутність, я не могла нічого вдіяти. У результаті просто взяла і відмовилась від своєї половини. Все одно ні я, ні моя дитина жити там уже не буде.
А брат зовсім скоро приїхав до нас на заробітки і поводив себе так, нібито нічого не відбулося. Я не хотіла ще більше руйнувати наші стосунки, тому також не згадувала про наш спільний спадок. А як би вчинили ви?
