Коли наші сусіди п0мерли, їх будинок придбала жінка похилого віку. Вона була самотня, ні дітей, ні чоловіка. Бабця дуже жвава, полюбляє фізичну працю. Вона затіяла ремонт в домі і на подвір’ї. Причому все робила сама, не наймала нікого. Поставила паркан кругом дому, почала облаштовувати туалет на вулиці. В домі є каналізація, але ж вона так вирішила.
Те, що вона не в розумі, стало ясно згодом.
Поставила вона туалет не узгодивши місце з нами, хто живе в селі, той зрозуміє, про що мова. По-перше, запах сягав нашої веранди, по-друге, щоб раз на рік чистити його, потрібно було асенізаторській машині заїхати в мій двір і тоді тільки викачувати лайн0. Нормально?
Один раз я погодився, але пожалкував, колеса розрили мені землю, машина поламала кущі.
Та і що це таке? Чому я повинен страждати?
На другий рік ми з дружиною перед воротами посадили садок. Все – заїзд неможливий. Вибачай, бабка!
І почалося все найцікавіше. Сxиблена жінка спочатку почала обвинувачувати мене в тому, що я в ночі обвішую її дерева сміттям, потім, що я сокирою порубав їй поріг. А фіналом мара3му було те, що я, по її словам, накликаю на неї дощ.
Дощ! Нaвіжена вичерпує калюжі черпаком і воду виливає нам під ворота.
Як жити далі? Терпіти? Воювати?
Хоча мені дуже лестить, що я – володар дощу!
