Я не пам’ятаю своїх батьків. Мене виховувала все дитинство бабуся з дідусем. Всі мої спроби дізнатися хоча б щось про рідних, зазнали нeвдачі. Дуже швидко я змирилася зі своєю долею, та пeрестaла сподіватися.
Роки йшли, я закінчила школу, вступила до університету. Дуже хотілося переїхати в інше місто та почати жити самостійним шляхом, проте розуміла, що залишити стареньких одних – не найкраща ідея, потрібно за ними доглядати, як вони колись за мною.
Кожного ранку, дорогою до навчального закладу, я заходила у свою улюблену кав’ярню за чашечкою ароматного напою. Це був, здається, сімейний бізнес одного приємного чоловіка, хоч окрім нього я більше нікого ніколи не бачила за робочим місцем. Ми мило спілкувалися, він любив розказувати веселі історії із відвідувачами. Чоловікові було років 40, тому часто я задумувалась: «От би мені такого батька».
Пізніше дізналася, що від нього давним-давно пішла жінка, вони не були одружені, але після неї він так більше нікого і не покохав. Дітей також немає. Кав’ярня перейшла йому від його батьків, а кому далі передати – він не знає. Я, своєю чергою, мимоволі розказала свою історію, як ніколи не бачила матері з батьком, а бабуся з дідусем навіть не хочуть про них згадувати.
У мене була лише одна річ, яка належала моїй матері – пара сережок, дуже красивих, ніколи не бачила подібних. Я не любила їх носити, – це нагадувало мені про те, що вона покинула мене. Можливо, з віком образа зникла і тепер вони для мене лише прикраса, не більше.
Одягнувши ці сережки та, як завжди, зайшовши за улюбленим напоєм, я побачила здивовані очі власника кав’ярні:
– Звідки вони у тебе?
– Сережки? Від матері дісталися, це все, що залишилося після неї. А що?
– Такі ж я подарував колись своїх коханій. На них є гравіювання?
– Так, написано «з любов’ю».
В той же день я змусила бабусю все мені розповісти. Виявилося, що моя матір крутила роман із місцевим хлопчаком, від нього і завагітніла. Та сім’ї вона не хотіла, тому залишила доньку і подалася кудись, в іншу країну, будувати нове життя так і не сказавши тому хлопцю про дитину.
Ним і був той чоловік із кав’ярні. Він – мій батько. Я не розумію, чому йому про це ніхто не сказав? Можливо, у мене б тоді все життя була ще одна рідна людина поряд. Тепер важке рішення вибору лягло на мої плечі: розповісти чи залишити все як є. Хоч раптом, він уже про все здогадався сам.