Батьки загинули в аварії, коли мені було чотири. Так я потрапив до дитячого будинку, а пізніше – до інтернату. Згадувати ті часи і досі боляче й сумно. Діти ставились до мене жорстоко, часто били та принижували. Вихователі майже не заступались, а часто й не знали, що відбувається у них за спиною. Так тривало до завершення навчання в інтернаті. В дитинстві мені снились батьки, я вірив, що вони підтримують мене з іншого виміру і це додавало сил.
Після інтернату пощастило влаштуватися на роботу в автосервісі і я почав орендувати крихітну кімнатку в комуналці. Здавалось, що нарешті все потрохи налагоджується. Проте не все було так безхмарно. У сусідньому під’їзді мого будинку оселився мій колишній однокласник Віталій. Він водився з підозрілою компанією та часто разом із дружками підстерігав мене після роботи та вимагав гроші. Я намагався давати відсіч і не платив їм нічого, проте, здавалося, що їм приносить задоволення бити та знущатися з мене.
Одного разу Віталій з компанією так само перестріли мене, вони були п’яні і дуже агресивні. Зав’язалася бійка. Звісно протистояти чотирьом здоровилам мені вдалося, вони відгамселили мене до втрати свідомості, просто зриваючи свою злість на тому, хто першим потрапив під гарячу руку. Далі я нічого не пам’ятаю…
Прокинувся уже в лікарні. Лікар розповів, що я пролежав і безпам’ятстві 2 доби. Єдине, що вдалося дізнатися про події того вечора – мене знайшли на вулиці перехожі, викликали швидку та поліцію. Так я опинився в лікарні, мені зробили термінову операцію. Найдивовижнішим був факт, що хтось повністю сплатив лікування, операцію, окрему палату для мене. Лікар назвав мені ім’я і прізвище невідомого благодійника, проте я й гадки не мав хто це.
Невдовзі до палати зашли поліцейські, вони дізнались, що я прийшов до тями і приїхали взяти мої свідчення щодо інциденту.
Наступного дня мене чекав приємний сюрприз. Після сніданку, двері палати відчинились і зайшов солідний чоловік літнього віку.
– Ну, привіт, юначе! Як справи у тебе сьогодні?
– Доброго дня, вже краще, дякую. Але хто ви?
– Мене звуть Геннадій Павлович, я твій сусід. Це я знайшов тебе тоді на вулиці і викликав швидку. Налякав ти мене, Андрію, – усміхнувся дідусь. – Але ти не хвилюйся, лікар сказав, що все йде добре, організм швидко відновлюється,ми вчасно встигли приїхати й зробити операцію тоді.
– Геннадію Павловичу, то це ви заплатили за моє лікування? Я безмежно вам вдячний, ви навіть не уявляєте! Як тільки стану на ноги, відпрацюю і поверну вам борг.
– Не про те ти думаєш, хлопчику, – знову посміхнувся чоловік, – головне твоє завдання зараз – одужувати й набиратися сил, все інше дрібниці. Я навідуватиму тебе, якщо дозволиш, знаю, що у тебе немає близьких, які могли б попіклуватися про тебе.
День за днем Андрій почувався дедалі краще. Він одужував не лише фізично, але й морально. Вперше в житті у нього з’явилась людина, яка щиро переживала за нього та піклувалась. Геннадій Павлович приходив щодня, приносив фрукти та домашню їжу, розповідав смішні історії, супроводжував Андрія на процедури. А коли хлопця виписали з лікарні – дідусь зустрів його в холі та провів додому.
Так вони стали триматися один одного – старенький полковник у відставці, який давно поховав усіх своїх рідних та вже не сподівався мати підтримку від когось у старості та юнак, зневірений у власній долі.
Після роботи Андрій щодня заходив до магазину, купував продукти, дорогою заходив до Геннадія Павловича. Той уже чекав хлопця з вечерею, ароматним чаєм. Чоловіки могли допізна засиджуватися на кухні за розмовами. Андрій розповідав про свої плани, заповітні мрії, а дідусь давав поради. Якось Геннадій Павлович завів із хлопцем серйозну розмову, виявляється він давно вже вирішив, що хоче залишити свою квартиру та інше майно юнаку, який стільки встиг натерпітися і своєму житті. Андрій був вражений від почутого, він навіть мріяти не міг про те, що не буде поневірятись до кінця життя по чужих кутках, а матиме власне житло.
Так і вийшло, дідусь наполіг на якнайшвидшому оформленні документів і формальностей, щоб Андрій міг повноцінно поселитись у його квартирі та допомагати Геннадію Павловичу суттєвіше. Останнім часом чоловік часто нездужав, тож потребував постійного догляду.
Якось Андрій прийшов з роботи і не застав дідуся вдома. Хлопець не знав, що і думати, адже Геннадій Павлович останнім часом нікуди не виходив сам. Юнак вирішив пошукати його на вулиці. На сходах він зіткнувся з дівчиною.
– Це ви онук Геннадія Павловича? Я Настя, ваша сусідка. Ми з мамою відвезли його до лікарні, запишіть адресу.
Здивовано і розгублено Андрій занотував адресу лікарні і, нашвидкуруч подякувавши Насті, помчав до дідуся. На щастя, все виявилось не настільки критично, як уже уявляв собі хлопець. В Геннадія Павловича стався гіпертонічний криз, але лікарі нормалізували його стан, хоча й порадити провести кілька днів у них під наглядом.
Тепер уже Андрій щодня провідував свого любого дідуся, приносив гостинці та розважав. Часто навідувалась і Настя. Додому вони повертались разом, іноді гуляли парком чи заходили в кафе. Неозброєним оком була помітна їхня взаємна симпатія один до одного. Геннадій Павлович лише нишком посміхався, досвідченим поглядом він давно помітив, що його онук по-справжньому закохався.
Настя навчалась у медуніверситеті і жила лише з мамою. Залицяння Андрія були їй приємні, дівчина чимраз більше розуміла, що з головою закохується у цього скромного синьоокого хлопця. Настина мама також прихильно ставилася до стосунків дочки.
Дочекавшись повернення дідуся додому, Андрій вирішив влаштувати сімейне свято. Він мріяв про це з дитинства – сидіти за святковим столом у затишному домі, поруч із близькими людьми. Запросив і Настю з мамою, а в розпал вечора зробив коханій пропозицію одружитися. Дівчина погодилась. Більшого щастя Андрій і не очікував, він отримав неоціненний скарб – Сім’ю!
