Мені було лише 18 років, коли я познайомився з Мариною. Дівчина на 4 роки від мене молодша, тож спершу я сприймав її скоріше як молодшу сестру. Ми жили неподалік один від одного і часто зустрічалися у дворі.
Через два роки, коли їй виповнилося 16, вона призналася мені, що давно в мене закохана. А я не зміг їй відмовити, адже почуття були взаємними. Ми почали зустрічатися. Насправді, мені було лячно розказувати про наші стосунки, Марина все ж була неповнолітня, а я уже студент університету.
І ось трапилося найгірше – дівчина завагітніла. У неї були дуже суворі батьки, тому, хоч я і пропонував взяти усю провину на себе, Марина вирішила усе приховати. До пори до часу, мовляв, нехай вона отримає незалежність від своєї родини і ми будемо разом виховувати нашу дитину.
Напевно, я все ж був недостатньо мужній, щоб заперечити їй, тож погодився. У неї народився здоровий хлопчик. Я завершив навчання та влаштувався на роботу. Ми продовжували спілкуватися, при нагоді передавав їй гроші. Оскільки її батьки не знали, хто батько дитини, іноді я приходив до них у гості, як друг. Ось так і бачився з Петриком.
Пройшло аж три роки, перш ніж я зміг отримувати стабільну заробітну плату та винаймати житло. Це дозволило забрати свою кохану та сина до себе. До слова, мої батьки все знали із самого початку і без жодних докорів заприсяглися тримати все у таємниці.
Я прийшов додому Марини із квітами та подарунками. Розказав, що давно закоханий у дівчину і готовий забрати її разом із малим до себе. Одразу попросив руки і серця та благословення від батьків. Оскільки ми уже були дорослі і я міг їх забезпечити, суворість моєї тещі дещо зм’якла.
Незабаром ми одружилися. Зараз ми щасливі виховуємо Петрика та очікуємо на появу Даринки. Наша історія доволі незвична та дещо дивна, але попри всі труднощі ми разом. Сім’я – найдорожче, що у мене є.
