Декілька років назад я переїхала разом із сім’єю у Чехію. Знайшли роботу та згодом змогли орендувати доволі непогане житло. У мене є ще старший брат, який одружений та має двох малолітніх дітей. Так от його дружина почала дуже часто мені телефонувати після переїзду.
Кожного року, деколи і два рази на рік, вони гостювали у нас. Гуляли, відпочивали, мали безплатне житло. Зрозуміло, що за проживання брат з дружиною не платили, при тому після них ми ще й оплачували величезні комунальні рахунки: Мирослава ж бо любила посидіти у ванній по 2-3 години. Продукти вони також не купували, годувала їх моя сім’я.
А ще цей постійний галас дітей. У брата два сини, я б сказала два дуже пустотливих і гамірних синів. Моя донька навпаки спокійна та тиха, тому я з чоловіком не звикли до того, що діти можуть перевертати всю квартиру, бігати, кричати, бруднити та підлогу, і навіть стіни. Я намагалася робити зауваження, але у відповідь лише отримувала помах руки: «Вони ж просто діти, енергії багато мають». І ось після чергового візиту я зареклась, що більше на поріг їх не допущу, – нехай орендують апартаменти або готель.
Минулого тижня Мирослава знову мені зателефонувала із новиною, що брат взяв додаткову відпустку на роботі, і скоро вони приїдуть до нас, – ми аж два місяці не бачились. Моя гостинність уже давно зникла, тому я одразу сказала, що жити у моєму домі вони не будуть. Ми радо з ними проведемо час, – сходимо у кафе, погуляємо вуличками міста, – і не більше.
Після моїх слів поступив дзвінок від брата, що дуже рідкісне явище. Він ображено заявив, що не очікував такого від рідної сестри. А я що? Моє терпіння також не вічне.
