Після того, як нас полишили батьки, ми лишилися жити із моїм братом, Васьою, та моїм сином, Кирилом, втрьох. Мама з татом за життя збудували величезний будинок у два поверхи. Просторо й комфортно ми жили довго, турбувались одне про одного.
Я розлучилася зі своїм чоловіком 2 роки тому, а Вася навіть не одружувався, ніяк з жінками не складалося. Однак він все дитинство і юність мріяв про собаку, але наш батько був проти. Вони йому здавались дуже брудними, шумними та ще й смерділи. Казав, з ними багато клопоту: їсти звари, вигуляй, прибери, час приділи. Брат мій не міг суперечити, бо жив не у власному житлі.
Якось після смерті Вася привів додому двох малих щенят. Повідомив, що виростуть великими сторожовими німецькими вівчарками. Я зраділа, оскільки нарешті він матиме те, що так довго хотів.
Мій син грався з ними, допомагав турбуватися про них. Вже скоро почався в нього якийсь висип на руках: почервоніння, яке сильно свербіло. Як то в селі буває, ми намастили якимсь зволожуючим кремом, скористались народними засобами та й подумали, що пройде. Однак з часом хвороба тільки поширювалася. З’явилося ще на обличчі, на ногах. Стало очевидно, що треба їхати в місто до лікаря.
На консультації нам розказав сивий чоловік в білому халаті, що це алергія. Після зроблених аналізів через декілька днів ми дізнались, на що саме. В Кирила непереносимість шерсті. А він же увесь час проводив з тими цуценятами!
Після лікарні я прийшла говорити із братом. Йшла із проханням віддати собак туди, де їх взяв. Розповіла все, як є. Проте у відповідь отримала злість, грубість і крик. Я думала, це лише перша реакція, адже Вася так довго мав цю мрію. І на наступний день лишався непоблажливим. Навіть образився, що я змогла прийти до нього з тими словами.
Мій Кирило проходить лікування, а щенята ще й почали жити в будинку. Я вже почала просити вибачення, аби тільки не було цих малих в хаті. Надзвичайно важко мені було донести до малого сина, щоб не було ніякого контакту із собаками: ще ж не розуміє, наскільки це серйозно. Мав би зрозуміти дорослий чоловік, але ж ні, вперся як баран. Як його вчинити, я й не знаю.
Так і живемо вже місяць, ледь не поділивши хату на «сестра та її син» і «брат та його собаки». Звучить, може, й смішно, а ситуація страшна.
Пропоную братові продати будинок і купити в місті дві квартири: йому і мені. Він зміг би робити все так, як хоче і ми б не заважали одне одному. Однак протестує. Каже «А як я житиму з двома вівчарками у квартирі? Та і їм розгулятись ніде буде»
Не знаю, як вчинити в цій ситуації. Може, і справді ділити хату? В нас добре що два входи в будинок, тому втілити цей план не буде дуже важко.
