Я народився у доволі бідній сім’ї, але вирішив, що понад усе виб’юся у люди й став для цього багато працювати. У мене також є молодший брат, який навчався у той час у коледжі, але хисту до навчання не мав, тож так і не закінчив освіти. З часом я зміг переїхати в окрему оселю, а малий Іван залишився поряд із батьками.
Зараз я заробляю чималі гроші, як можу допомагаю стареньким батькам, хоч окрім них у мене уже є дружина та двоє малих дітей. Було б набагато легше, якби Іван також приносив хоча б якусь копійку додому. Одного разу брат таки вирішив заробити кошти на життя та поїхав на заробітки. Це тривало менш як три місяці і за цей час я таки зміг трохи розслабитися і навіть поїхати з родиною і довгоочікуваний відпуск на море.
Наші матір з батьком вже давно вийшли на пенсію, а ви знаєте, які у нас соціальні виплати. Після приїзду Івана додому, він знову почав жити їхнім коштом. Батьки його годували, платили з пенсії за всю комуналку, навіть одяг братові купували. Мені це стало дуже не до вподоби.
Іван не розуміє, чому я злюся, адже, на його думку, мені у всьому просто усміхнулася удача: і університет закінчити, і роботу знайти, навіть з дружиною і то пощастило. Я намагався з ними поговорити, змусити взяти відповідальність за своє життя, знайти роботу, почати допомагати стареньким, хоча б по господарству, а не ледарювати на дивані.
Зараз я взяв слово з батьків, що ті не дадуть ні копійчини йому, перестануть купувати йому все і потурати його лінощам, хоча дуже сумніваюся, що вони дотримають обіцянки, – все-таки рідна кровиночка, їм жаль синочка.
Можливо, потрібно зовсім перестати переказувати гроші додому й тоді брат візьметься за голову та почне працювати.
