Як мені набрuдлu мої родичі з їхніми постійними проханнями. Я звісно все розумію — зі своєї родини напевно тільки я “вибилась в люди”, але вони не мають ніякого права вимагати від мене щось. Ось нещодавно трапилась смішна історія.
У мого дядька донька минулого місяця переїхала до столиці — де я і живу. Але цього дядька я в житті ніколи не бачила, не те що його доньку. І тут телефонує до мене незнайомий номер.
– Привіт, Оксанко, як ти взагалі? Як чоловік? Як поживаєш? – запитував незнайомий чоловічий голос.
Мені було дуже смішно тоді, адже з чоловіком я розлучилась ще сім років тому…Спочатку подумала, що до мене телефонують якісь шахраї…
– А ви взагалі хто і звідки у вас мій номер? – я була трохи насторожена такому неочікуваному дзвіночку.
– Оксанка, ти що, не впізнала мене? Я ж твій дядько — Олег! – сміявся той чоловік.
Який ще до біса Олег? І взагалі, я знаю, що в мене є дядько, але я його навіть не пам’ятаю, та й не бачила його ніколи напевно.
– Ну взагалі-то не впізнала. Я перший раз про вас чую. – сказала я.
– От на тобі! Та я ж тобі ще маленькій морозиво купував, — відповів чоловік.
– Ну цього я точно не пам’ятаю, мені вже тридцять, звідки в мене такі спогади?
Я розуміла, що відповідаю досить грубо, але що взагалі від мене хоче цей Олег? Напевно якесь прохання має. Всі щось від мене хочуть…
– Оксанка, я знаю що ти квартирку маєш, моя донечка вступила в Київ на вчительку, може ти пустиш її до себе пожити трохи? Бо гуртожитки їй не подобаються, а гроші на знімні квартири у вашому Києві захмарні…- відповів “любий дядечко”, а я просто засміялась.
У “вашому” значить Києві…Так, але я все не розуміла, до чого тут я? І чи має він хоч трохи сорому просити в мене про таке? За які це заслуги я маю пускати до себе на проживання якусь незнайому мені дівчину? Можливо я маю бути вдячна, що колись дядько Олег купив мені морозиво? Та й взагалі, у мене діти, навряд чи вони будуть раді такій новій співмешканці, тим більше, ні про яку плату взагалі не йшлось, дядько думає, що все буває на шару?
Але ж я коли їхала вперше до такого великого міста мені ніхто не допоміг, окрім моєї матусі. Ба більше — з мене сміялась усі мої родичі, мов “куди ж ти бідна дівко пхнешся, теж мені — міщанка!”. Вони лише глузували й не вірили, що я можу чогось досягти. А моїм найбільшим бажанням тоді було лише одне — виїхати з цього села, просоченого одними плітками та інтригами.
Все чого бажала — досягнула! І все сама! Тепер у мене свій бізнес, квартира, машина…Єдине чого не змогла зробити — перевезти маму у місто. Їй подобалось жити у селі, і вона навідріз відмовилась їхати зі мною, коли я змогла це організувати.
А тепер мій дядько, якого я ніколи й не бачила хоче, щоб я йому допомогла? Та він же сам сміявся з мене і пліткував, коли дізнався, що я хочу жити у столиці, а тепер прийшов по допомогу!
Звісно ж я відмовила йому. Але перед цим мені довелось довго пояснювати, чому я не можу взяти його доньку до себе на проживання. Дядько виявився впертим віслюком…
– Ну, Оксанко, від тебе такого не очікував. Дякую за допомогу! – в словах дядька я почула сарказм.
Не пройшло і п’ять хвилин як мені зателефонувала мама і почала обурюватися, чому ж я так грубо поводилася із рідним дядьком. Мамі я розповіла все, що думаю на рахунок нього, і мені було начхати — чи образився він, чи що будуть про мене говорити родичі, я зробила все правильно.
– І в кого ж ти така справедлива… – мовила мама.
