Не секрет, що всім у житті потрібна любов. І це зовсім не обов’язково романтичні почуття, любов буває різна: до друзів, братів та сестер, до видуманих персонажів із книг та фільмів, а також між батьками та дітьми.
Здається, саме дітям найбільш необхідний прояв любові та турботи від батьків, і не менш важливо, – від друзів. Я це зрозуміла після однієї історії зі мною ще у школі.
Клас у нас був не дуже дружній, не зважаючи, що ми були ще дітьми. Але й ніхто не сварився між собою. Проте був один хлопчик, зовсім самотній. Звали його Іванком, вчився на одні п’ятірки, охайно виглядав. Але за його навчання ніхто з ним і не хотів дружити, повісили ярлик «заучка». Хоч Іванко був тихим хлопчиком, він умів за себе постояти. Ніколи не давав списувати задиракам класу та не дозволяв знущатися з себе.
А я була повна йому протилежність – відкрита та щира, всі хлопчаки бігали за мною, мала багато друзів і у класі, і поза шкільним класом. Завести друзів ніколи не було проблемою для мене. Не знаю чому, але я могла легко влюбити всіх навколишніх людей. До слова, я виросла у сім’ї сповненої любові: батьки живуть душа в душу, мене та брата прекрасно виховали, ми навіть між собою ніколи не сперечалися. Таку модель поведінки я несла і у світ.
Щось перемкнулося у мені і я, не зважаючи ні на що, захотіла подружитися з Іванком, стати його найкращим та першим другом. Коли я вперше з ним заговорила, зазнала невдачі:
– Привіт, ти не проти, якщо я сьогодні сяду поряд із тобою?
– Проти, – різко відповів мені Іванко
– Чому? Хіба я буду тобі заважати?
– Так
Я бачила сум в його очах. Насправді, він хотів, щоб хтось був поряд із ним. І я залишилась на місці, а він більше ні слова не промовив. Так пройшла наша перша розмова. Щоденно я сідала поряд із ним, іноді ділилася своїм обідом, все розказувала йому історії і питала як у нього справи, все більше помічаючи, як його погляд стає не таким відчуженим.
З часом ми розмовляли як справжні друзі. Він приносив мені яблука, допомагав у навчанні, а я завжди була поряд. Іноді ми навіть разом йшли додому.
З його слів я дізналася, що його мати проти, щоб він заводив друзів. Інші діти, як вона каже, будуть відволікати його від дійсно серйозних справ, такі як навчання. Я пообіцяла, що не стану йому на заваді.
Іванко ніколи не мав друзів, не вмів спілкуватися із ровесниками, був замкнутим та тихим. Огризався всім, хто хотів проявити до нього найменший інтерес. Та все змінилося, потрібно було лише трохи більше часу і вияв справжньої турботи.
Не знаю, що відбувалося у його домі та сім’ї, але я побачила, як одного дня Іванко підійшов до наших однокласників та попросив зіграти з ними на фізкультурі волейбол разом. Всі були дуже шоковані, але радо прийняли його у свою команду.
Так я змогла показати Іванку, що таке дружба. Ви не уявляєте, як я собою пишалася. Навіть вчителі помітили, що у нього з’явилися нові інтереси. Він став більш відкритим та із більшим ентузіазмом брав участь у різноманітних шкільних заходах. Хлопчик немов знайшов друге дихання!
З Іванком, до речі, ми до тепер спілкуємося, а пройшло уже більше 10 років. Він виріс компанійською людиною, не зважаючи на своє прагнення до науки.
