Донька. 6 букв, а так багато значення для кожної матері. Мені 45 років, нещодавно я видала заміж свою єдину доньку Софію. Після того як вона з’їхалася зі своїм чоловіком, я її більше не бачила. Навіть по-телефону ми дуже зрідка зв’язуємось. Щоразу наша розмова завершується тим, що її кличе Саша, чоловік, і вона йде, прощаючись зі мною.
– Здається, він обмежує наше спілкування. Невже я не зможу бачитись навіть зі своїми внуками? – якось із сумом пожалілась я своїй подрузі.
– Ти ж знаєш, доньки завжди йдуть у сім’ю чоловіка, стаючи частиною його родини. Склалося історично, що дівчат народжують для чоловіків, доглядальниць його родини. Нічого не поробиш. У мене ж теж дочки, і те ж саме! Хоч хлопчики легше йдуть з батьківської домівки, ніж дівчатка. Менше телефонують, менше спілкуються. Бо вони вже усвідомлюють свою відокремленість. Напевно, цього вони очікують і від своїх дружин.
– Тобто, щоб побачити власну доньку, а потім і онуків, мені записуватися треба? Навіть на свята, вони не приїхали. Все до Сашиної родини, до свекрухи їдуть. До нас ненадовго забігають, тільки по справі.
Відчай заполонив мене. Моя єдина донька, моя радість, більше не моя. Я щиро раділа, коли вона знайшла чоловіка, за якого захотіла вийти заміж, розділити своє серце і душу, та вже це причина забути рідну матір?
А що важливо, батьки Олександра днюють і ночують. Мій чоловік, Сергій, заспокоює мене, каже – не лізь ти до них, нехай живуть, як хочуть. Але як, я уже зайвий раз і зателефонувати боюся доньці, коли вона вдома, тому що знаю прекрасно – мені там явно не раді. Та все ж, не можу зрозуміти, чому так?
– Звичайно, з ними треба спілкуватися, але не робити з цього культ. Не забувай, що життя у вас своє, а у них своє – сказала мені подруга. Я завжди хотіла доньку, яка буде мені опорою до кінця життя.
А воно ось як вийшло. Потрібно вірити, що з дитиною неможливо розлучитися, батьківство – на все життя, незважаючи на те, разом чи окремо ви живете і скільки часу приділяєте спілкуванню.
