Я працюю у дитячому будинку із назвою «Лелека». Кожного дня доводиться бачити дитячий відчай, розбиті сподівання та сльози. Однак історія однієї дівчинки мене вразила найбільше.
Її звати Катя, на момент прийняття її до дитячого будинку, їй було всього лиш 6 років. Наскільки я знаю, у Каті також є молодший брат, але його віддали у Будинок Малютки. Там зовсім незрозуміла історія трапилася, адже їхня рідна матір самостійно привела дітей за руку до нас.
Вона написала заяву про відмову від дітей у зв’язку із важкими життєвими ситуаціями, однак продовжувала обіцяти старшій дочці, що скоро приїде і забере їх назад додому. Неймовірно цинічно з її боку. Як потім мені повідомила директор, жінка вийшла заміж за іноземця та відправилася в іншу країну будувати життя з чистого листа, діти їй лише заважали, тож та їх і позбулася.
Взагалі за останні роки в Україні дійсно зросла кількість дітей, яких батьки за власним бажанням відправили в інтернати. Але насправді в таких закладах збільшується кількість дітей із незабезпечених сімей, тобто через бідність, або ще буває, що дитина потребує особливої форми опіки і батьки вважають, що не зможуть це пережити.
Катюша щодня питала про матір та про братика. Ви собі не уявляєте, як було складно пояснювати їй, що все буде добре і не потрібно думати зайвого. Я була змушена завжди її відволікати, адже сказати, що матір більше не повернеться, а брата, скоріш за все, дівчинка побачить ще не скоро, – не могла, просто не вистачало сил на таке. Дитина бувало декілька годин поспіль сиділа біля вікна та виглядала, чи бува не йде по неї її ненька. Потім прийшло розуміння ситуації і Катя цілими днями плакала.
Не розумію, навіщо ось так зраджувати власних дітей? Вони змушені страждати усе життя, через матір, яка покинула їх, полетівши до чоловіка. Хіба малеча заважала б у новій родині? Менший хлопчик був ще зовсім крихітним. Пройшло декілька років, а я до тепер дивлюся на Катю із великим жалем та болем.
