Ми з сім’єю нещодавно переїхали у новий будинок. Батьки його будували п’ять років. Продумували кожну деталь. Сусіди, наче чудові люди. Привітні, товариські та поговорити з ними є про що.
Одного разу на прогулянці із сином до нас приєдналася наша сусідка, на років шість старша за мене. Ми розговорилися, наші діти майже однолітки. Потоваришували й часто проводили час разом. Якось я запросила Інну з Вадиком до нас у гості. Діти гралися, а ми пили чай і смакували яблучним пирогом, який я спекла зранку.
От під час частування Інна розговорилася і почала розповідати свою життєву історію. Вона виявляється сирота, батьки її залишили ще немовлям і до трьох років жила у дитячому будинку. Далі її взяла названа сім’я. Про те, що вона їм не рідна – Інна дізналася вже у дорослому віці, коли була вагітна і здавала кров, щоб дізнатися групу та резус-фактор. Та ця інформація жодним чином не вплинула на її стосунки із батьками. Вони все життя її любили, доглядали та забезпечували всім. Подарували однокімнатну квартиру, яку вона зараз здає в оренду.
Після народження сина до них додому прийшла жінка, яка шукала Інну. Згодом з’ясувалося, що це її біологічна мама. Хоче зустрітися, щоб поговорити та все пояснити, чому так сталося. Інна не стала уникати розмови. Вийшла до неї на вулицю, але розмова була недовгою. Та жінка почала падати на коліна, просити пробачення і розказувати, яка вона була дурна, що залишила маленьку дівчинку. Хоче помиритися та відновити стосунки. При цьому була у стані алкогольного сп’яніння.
Та Інна ні на хвилину не сумнівалася, що має відповісти.
– Вибачте, але я вас не знаю. В мене є батьки, які мене виховували та підтримували впродовж усього життя. У важкі й радісні хвилини.
– Але ж я тебе народила, – розлючено кричала незнайомка.
– Можливо і ви, але одразу покинули. Не думали, що зі мною буде. Не важливо хто народив – важливо те, хто вкладав у тебе впродовж життя.
Інна обернулася і пішла у будинок. У слід почула, що могла б хоча допомогти мамі та кілька гривень на хліб дати. Бо он у яких вона хоромах живе.
