Все життя я мріяла про друга, який буде завжди зі мною, вірний та грайливий. Коли мені було 9, у мене був такий. Маленький, пухнастий. Ми завжди були разом, гралися у дворі, навіть їли та спали. Я до сих пір пам’ятаю ті крихітні зелені оченята, які щоразу з любов’ю та великою мудрістю дивилися на мене. Хотіла б я побачити їх знову.
Я йшла одна по такій же самотній вулиці дощового осіннього ранку. Раптом звук, що долинав десь з-під дерев та перервав мої спогади з минулого. Хотіла я прийти повз, але звук не стихав. Неочікувано я побачила порух між деревами, ледь помітний.
Маленький пухнастий клубок сидів на траві та жалібно просився у теплу домівку. «Візьми його» – пролунало у моїй голові. “Я поспішаю. Чому я повинна взяти його? Я не можу” – крутилося у думках.
Спогади вмить заполонили мій розум. Друг, зелені оченята, веселощі, машина, темрява. Щоразу прокручуючи це у своїй голові, я твердо вирішила, що не дозволю собі пережити ці моменти заново. Не зможу.
Але цього разу щось змінилося. Після темряви я побачила світло і маленьку дівчинку, що так міцно тримала маленького звіра на руках. Це була я, років 10 тому назад. У моїй голові з’являлися картини самотньої дитини і ще більше самотнього маленького і такого безпомічного пухнастого клубка.
Я пам’ятаю, як у дитинстві хотіла знайти всім теплу домівку із вічно смачною їжею та люблячими людьми. Кожні оченята, які я знаходила дорогою до школи та додому, я підбирала і впевнено пропонувала людям забрати із собою. Чому ж я зроблю те ж саме зараз?
Я все ж озирнулася. Клубочок все ще сидів на холодній та мокрій траві і не рухався. Раптом я задумалась, а чи зможу я залишити його, пройти повз цієї крихітки. “Де його мама” незрозуміло навіщо, я спитала у самої себе, повернувшись назад.
Я поглянула на те маленьке звірятко і побачила очі, зелені мудрі оченята, сповнені страху, а ще любові. Мої ноги раптом чомусь стали ватяними, зашуміло в вухах і я знову і знову поверталася у спогадах у минуле, перетворюючись на ту маленьку дівчинку, що весело гралась із пухнастим другом.
– Я візьм,у – дуже тихо прошепотіла я.
– Що? – відповів чоловік із здивуванням, що проходив повз мене.
Не зрозумівши до кого я звернулася, чоловік пішов далі, а я далі впевнено стояла біля дерева, наважившись на сміливий крок, пережити все знову. Із ніжністю я взяла на руки нового пухнастого друга, з такими ж зеленими оченятами, в точності як у моїй пам’яті.
Я розуміла, що мені буде важко стерти всі спогади з минулого та створити нові, з цим маленьким клубком щастя, та попри те, з полегшенням продовжила свій шлях вулицею, одного похмурого осіннього ранку.
Я несла кошеня додому, і раптом зрозуміла, що тепер не самотня. Мій друг із зеленими оченятами з минулого знову зі мною.
