Через мою 1нвалідність я думала, що ніколи не зустріну кохану людину. Родичі та друзі лише співчували мені, та ніхто не вірив, що я буду жити як звичайна людина!

Мені тридцять вісім. Вже двадцять років я живу зі страшною хворобою, яка скал1чила все моє життя…В мене виявили рідкісну аномалію хребта, тому була прикута до 1нвалідного візка. Тепер це моє буденне пересування.

До вісімнадцяти років я жила звичайним життям. В мене був хлопець, подруги. Все тоді здавалося таким легким та безтурботним. Я помічала, що в мене час від часу болить спина, але не надавала тому великого значення.

Та з часом мені ставало все гірше…Я пам’ятаю ті довготривалі обстеження і сльози матері…Страшно уявити, що буде відчувати мама, коли їй скажуть, що її дитина більше ніколи не зможе ходити…Все обірвалося в один момент.

Хлопець мене покинув, подруги теж перестали спілкуватися. Лише деякі знайомі кожного разу співчували мені й казали, що їм дуже мене шкода. Але ж я цього всього не хотіла! Ненавиджу, коли мене жаліють…

Я вже й не думала, що колись зустріну кохану людину…Всі ці двадцять років майже не спілкувалась із протилежною статтю. Проте п’ять років тому в соціальній мережі мені написав хлопець, в якого була схожа проблема. Він був також інвалідом, але хворобу свою отримав внаслідок важкої аварії…Йому ампутували одну кінцівку.

Андрій був з іншого міста, яке знаходилось майже в 500 кілометрів від мене. Майже кожного дня ми переписувались протягом п’яти років. В нас було багато чого спільного…Якось Андрій сказав, що приїздить до мене в місто…Я була дуже рада, і одночасно налякана! Як пройде наша зустріч…

З мамою ми одразу поїхали на вокзал. Я розповідала їй про Андрія.

І тут побачила його…Він приїхав зі своєю сестрою. Андрій був ще красивішим, ніж на фото. Я бачила, що також йому подобаюсь.

Мама запросила Андрія до нас. Весь вечір ми розмовляли. То була найкраща мить за всі ті двадцять років страждань…Нарешті я відчула себе повноцінною людиною. В той день Андрій зробив мені пропозицію.

Так минуло ще п’ять років. Разом з коханим виховуємо донечку. Два роки тому трапилося диво — лікарі прогнозували мені одужування, тому зараз я знову починаю вчитись ходити. За Андрія також взялись — ми збираємо йому на протез, який допоможе коханому жити повноцінно.

Ось така виявилась історія…Якщо ви думаєте, що в вашому житті все погано — не втрачайте надію! Після дощу завжди приходить веселка, я чекала на цю веселку двадцять років…

Оцініть статтю
Через мою 1нвалідність я думала, що ніколи не зустріну кохану людину. Родичі та друзі лише співчували мені, та ніхто не вірив, що я буду жити як звичайна людина!