Я Ірина, мені сорок вісім. З чоловіком живемо разом уже двадцять п’ять років. У шлюбі у нас народилася донька Марина – вона вже доросла: має свою сім’ю – чоловіка і сина, працює лікарем у нашій міській лікарні. Проживають вони не далеко від нашого дому, через кілька вулиць. Часто бачимося: то ми до них у гості, то вони до нас. Деколи просять посидіти із внуком, а ми з чоловіком цьому дуже раді, бо інших не маємо – він один і страшенно його любимо.
Та от уже впродовж пів року донька із зятем без попередження привозять нам Максима і залишають не на кілька годин, а на усі вихідні. Коли це було раз чи два, то без проблем. Звісно, що знайдемо нас на нашого найдорожчого. Хоча ми теж мали якісь свої плани на вихідні: зробити генеральне прибирання, поїхати на закупи, відпочити урешті-решт, бо щодня ходимо із чоловіком на роботу з ранку і до вечора, а ми уже не молоді.
Я стримувалась, нічого не казала. Та моєму терпінню прийшов кінець, коли вони привезли онука, знаючи, що ми збиралися їхати на похорон у село до дальнього родича. Я закликала доньку у сусідню кімнату і сказала, що ми ж вчора розмовляли з тобою телефоном і я сказала, що ми з батьком їдемо у село. А донька мені та не відповіла: «Думала, що лише тато їде, то ж його родич, а вам їхати не обов’язково». Ця фраза мене ошелешила, я від своєї доньки такого не очікувала.
Після цієї розмови Марина забрала Максима і пішла геть. З того часу уже минув другий тиждень. Діти не приходять і не дзвонять. Я вже скучила за Максимом. Телефонувала дочці, але вона не підіймала слухавки. Напевне, ще ображається, але я не вважаю, що зробила щось погане. Ми теж не молоді із чоловіком й іноді хочемо просто відпочити. Ображатись їй нема чого, ми завжди допоможемо, але слід з нами радитись. А як би вчинили ви? Продовжували мовчати чи сказали про те, що вас не влаштовує?
