Моя мама від коли я себе пам’ятаю їздила за кордон на заробітки. Я все життя жила зі своєю бабусею – маминою мамою. Був період, що я її навіть пробувала називати мамою, бо не розуміла, чому у всіх є мами, а у мене нема.
Мама з татом розлучилися, ще коли я була зовсім маленькою. Я його не пам’ятаю. Нічого про нього не знаю. Намагалася його шукати, але за тією адресою, що мені казали рідні він давно не проживає, а квартиру продав. Де він невідомо.
Від коли мама поїхала у Польщу – я ні у чому не потребувала. Вона все мені передавала: одяг, іграшки, а пізніше – телефони, косметику, гроші на власні потреби. Мала я, наче все, та була без мами. Згадую ті дитячі виступи у садку та школі, коли мої подруги бігли в обійми батьків, а до мене не приходив ніхто, бо бабуся була на роботі.
Я підростала в мене змінювалися інтереси, але я завжди тягнулася до мами. Дзвонила до неї, писала, та вона не завжди мала час, щоб приділити мені. Ставши студенткою я змирилася, що мама живе своїм життям. Після останньої телефонної розмови – я зрозуміла чому мама не мала часу. Вона одружилася. У її чоловіка двоє малих дітей – він вдівець. От вона і займається вихованням дітей свого чоловіка. Вони всією сім’єю ходять у парки, кіно. Та це б нічого, коли б вона мене познайомила. Представила, як свою доньку. Вона і не згадує про мене, коли вони поруч. Коли у кімнату заходять діти або чоловік – вона одразу закінчує розмову. Мама навіть не знайшла часу приїхати на похорон своєї мами, бо діти захворіли.
Після цього я зрозуміла, що людина, яка мене по-справжньому любила і турбувалася за мене – це моя бабуся.
