Мені п’ятдесят один рік. Я не заміжня. Десять років тому розлучилась з колишнім чоловіком, про що взагалі не шкодую! Шлюб наш тримався лише на дітях, а коли вони стали дорослими я сама подала на розлучення. Досить вже було терпіти його терпіти — час й пожити для себе.
Маю двох доньок та онучку. Працюю головним бухгалтером на одному промисловому виробництві. Загалом життям задоволена — сама собі господарка. Проте час від часу відчуваю самотність…
Після чоловіка інших стосунків не мала. Були звісно ж залицяльники — я жінка видна, на свої роки взагалі не виглядаю. Всі завжди дивуються, коли озвучую їм таке величезне число, як свій вік…
Проте кілька місяців тому на мою адресу почали приходити квіти…Мені було цікаво, що ж це за мужчина такий, і водночас дуже приємно — давно не відчували таких емоцій. Згодом я дізналась ім’я цього адресанта…
Це був Микола. Пів року тому він влаштувався до нас на фірму менеджером. Йому було тридцять шість років…Я давно помічала, що Микола до мене придивляється, але навіть уявити не могла, що так сильно запала йому в душу…
Згодом не витримала і піддалась своїм почуттям — в нас закрутився роман. Я не хотіла, щоб хтось дізнався про нашу таємницю. Чоловіки дочок були однолітками Миколи, і мені за це було дуже соромно, але нічого не могла з собою вдіяти…Я закохалась.
Тепер не розумію, що мені робити? Подруги кажуть, що все це не серйозно…Не знаю, чи варто розповідати про Миколу дочкам? Що скажуть люди?
