Мені сорок чотири роки. Нещодавно я розлучилась з чоловіком, після сімнадцяти років шлюбу. Все своє життя прожила в селі. Жили ми не бідно — своє господарство, город. Чоловік працював в місцевого фермера, грошей платили не багато, проте нам вистачало. Раз в тиждень я їздила до міста й продавала там молоко та сир. Кожного разу дивилась на місцевих жителів і мріяла, що колись заживу так само…
Ні, в селі жити добре! Тут і повітря чистіше, і будинок свій. Не має тієї метушні, проте люди тут зовсім інші…
Річ у тім, що в селі про мене говорили одні дурниці. Та й не лише про мене. Тут кожний думав, що лізти у чуже життя — це нормально. Мої сільські “подруги” кожного разу при зустрічі намагались обговорити всі плітки, які назбирали…Як це мене дратувало. Так одного разу і я стала об’єктом для обговорення.
З чоловіком ми вже давно були не щасливі у шлюбі, проте намагалися його зберегти для донечки…Але згодом до мене дійшло, що дочка вже доросла, і має все зрозуміти. Ми про все поговорили та вирішили, що маємо розійтися. Він давно вже хотів про це побалакати…
Як тільки в селі дізналися, що ми розлучаємося, то почався суцільний жах…Всі почали лізти зі своїми порадами, щоб ми не розлучалися, і взагалі, що то я винна в тому, що родина розпадається. Згодом почула від подруги, що чоловік мій покинув мене, бо зраджую йому…Як мені це набридло! Завжди дивувало таке, коли люди не знають всієї правди й починають придумувати нісенітниці.
Старша донька вирішила вступати до столиці. Ми з чоловіком її в цьому підтримували, проте і тут не угодила односельцям. Всі почали обзивати мене нікудишньою матір’ю, що посилаю дочку так далеко, взагалі не думаю за її майбутнє…
І тут я наважилась на дуже складний крок. Вирішила переїхати до міста, і знаєте, не прогадала! Так, було важко деякий час, поки знайшла нормальну роботу й облаштувалась, але згодом все стало на свої місця. Все-таки в місті зовсім інші люди та атмосфера. Тут всім начхати на те, з ким ти живеш, або як, що ти одягаєш, або ж з ким спілкуєшся. І це прекрасно!
