Мені всього 29, але для більшості своїх родичів я вже «стара діва». І не дивно, адже вони звикли, що майже всі в родині швиденько вискакують заміж, народжують дітей і вважають, що зробили все що мали. От тільки я в цій родині «біла ворона», адже дуже вже відрізняюсь від них та не підтримую їх погляди.
Відколи я себе пам’ятаю, то ніколи не прагнула «простого жіночого щастя» – все е мене мало цікавило. А ось побудувати кар’єру, подорожуваи світом та не залежати і від кого – е, до чого я прагнула. І не просто прагнула, а робила все, що це трапилось.
Я вступила до університету про який мріяла, закінчила його на відміно і одразу ж знайшла роботу. Я працювала графічним дизайнером. Роботу свою любила, вона приносила мені хороший дохід і, бонусом, у мене ще й графік був вільний, тож часу на себе було достатньо. Але ніхто з рідних не розумів мою «модну», як вони кажуть, професію.
А тут я ще й заявила, що створення сім’ї не входить у мої найближчі плани. І з того моменту мої родичі поставили собі за мене переконати мене в протилежному.
Щоразу при зустрічах чи святкуваннях всі розмови зводились до одного – що мені пора одружитись та народити. І ніхто не питав чи хочу цього я. Тим паче, після того, коли послухаю скарги своїх сестер на недосип, плачі дітей, постійне прибирання та готування їжі. Часу, поки дитя мале, у жінок просто нема – а як же пожити для себе? Як же потішити себе і робити те, що ти хочеш?
В таких розмовах я намагалась закрити тему, щоб уникнути конфліктів. І ще одного разу мені не вдавалось зробити це. Ніхто мене не хотів слухати і роздавав поради, про які й не просила. Тому я просто змирилась і не реагувала, або просто кивала головою.
Та щоразу ей тиск збільшується і я думаю – а чи маю я терпіти? Якщо вони мої родичі, то це не означає абсолютно нічого. Вони не можуть нав’язувати мені своє бачення життя. І тепер я все частіше намагаюсь уникати зустрічей – вигадую різноманітні причини, щоб не прийти на свято чи посиденьки. Краще так, бо колись я не втримаюсь і зірвусь – тоді настрій буде зіпсований у всіх.
