Я пенсіонер, мені уже виповнилося сімдесят років. Разом із моєю коханою дружиною Ілоною прожили п’ятдесят один разом у шлюбі. Пережили багато, бо двоє виросли у дитячих будинках без батьків, тому сім’я для нас – це щось святе.
Познайомилися ми ще будучи школярами. Любили проводити час удвох. Поки всі наші однолітки гуляли, бігали, грали в ігри, то ми читали книги, прогулювалися. Усі нам дивувалися, як можна завжди знаходитися разом. А чесно кажучи, ми і не могли вже один без одного. Тому після нашого повноліття ми почали самостійне доросле життя разом. Невдовзі побралися. У нас народилося четверо дітей. Ми у них вкладали все: час, гроші, всіх себе. А на старості літ залишилися кинуті на призволяще.
Працювали ми важко. Я на двох роботах: вдень на заводі, а вночі – чергував водієм на швидкій допомозі. А дружина – працювала прибиральницею у магазині. Та не скаржилися, бо знали, що нам нема кому допомогти. Мусимо самі про себе думати. Особливо важко було, коли діти ще зовсім маленькі. Бо за ними потрібний постій догляд, гроші заробити і хоч трішки часу на те, щоб відпочити. Але всі це переживають і ми також.
Час не стоїть на місці. Ось уже наші діти подорослішали, поступили у вищі навчальні заклади. А минуло ще кілька років, той кожен знайшов хорошу роботу. Найстарша донька, як краща студентка поїхала на стажування у Прагу. І після її запропонували там роботу. Зараз Галя проживає там, створила свою сім’ю, народила синочка. До нас приїжджає рідко – дорога не є близькою, та й дитина маленька.
Наша друга дочка Катя здобула освіту лікаря-терапевта. Після завершення університету її направили на роботу у село, що розташоване за сто кілометрів від нас. Перші дні їй там не подобалось, вона телефонувала уся в сльозах і хотіла додому. Та з часом вбулася і їй навіть стало подобатися у селі. Там наша Катруся познайомилася із своїм чоловіком. Пів року тому ми відсвяткували їх весілля. А кілька днів назад вона зателефонувала і сказала, що скоро стане мамою. Ми з дружиною безмежно раді за неї із зятем.
Третя наша донька – Марія, здобуває другу вищу освіту – вчителя англійської мови та перекладача. Живе із нами у квартирі. У всьому нам допомагає. У хаті прибере, їсти наварить, встигає ще й з друзями погуляти і добре вчитися.
Наш наймолодший син Петро одружився рано. У дев’ятнадцять років одружився і проживає у дружини. Вона кримчанка. А у зв’язку з останніми подіями, то ні ми до них, ні вони до нас не приїжджають. Лише у соціальних мережах можемо бачити один одного і поговорити. Вони з невісткою подарували нам двох чудових близнюків – Артема і Назара. Їм уже цього року виповниться три рочки. Але вживу, на жаль, ми ще не бачилися жодного разу.
От сіли ми увечері з дружиною п’ємо чай і розмовляємо про життя. Як швидко промайнуло життя. Ще наче вчора ми познайомилися, одружилися, а вже минула більша частина життя. Всі діти уже дорослі, самостійні із своїми сім’ями, клопотами. Ми все життя важко працювали, щоб їх забезпечити. А тепер залишилися самі. Одна Марійка ще біля нас. Але чи надовго? Та поки вона тут і піклується про нас. Ми вирішили скласти заповіт і залишити після нашої смерті їй квартиру.
Можливо це і не найправильніше рішення. Потрібно було поділити порівну між усіма дітьми. Але у кожного з них є свої сім’ї, живуть вони далеко від нас, приїжджають рідко. Лише на Марійку ми зараз можемо розраховувати. Сподіваюсь усі із розумінням сприймуть нашу останню волю.
