Я виросла у селі, серед курей, гусей, корів і качок. Насправді, я любила сільську місцевість, свіже повітря, натуральні овочі та ягоди, тиша навколо. Мені подобалося поратися на землі, доглядати за тваринами, та в силу обставин я переїхала до найближчого міста, щоб отримати освіту. Все ж таки, у майбутньому прийдеться шукати роботу, для якої потрібно здобути професію.
Поки я навчалася, за господарством повністю дивився мій батько, який не дуже та й полюбляв доїти корову чи годувати качок. Проте, як я думала, вибору у нього не було.
Все змінилося одного дня. Я як завжди приїхала на вихідних додому і не впізнала своєї домівки. В хліві нікого немає, порожньо в усіх клітках. Моєї улюбленої корівки також уже не було. Поки я була на навчанні, мій батько продав усе господарство. Я була шокована. Навіщо він це зробив?
Батько сказав мені, що планує продавати і хату. На моє питання, що ж він таке накоїв, батько лише відповів, що не буде все життя проводити у цьому Богом забутому місці і я не повинна. Та хіба частка землі і велике господарство буває зайвим?
Мені нічого не залишалося, домовласником був мій батько, тож я взяла частину грошей із продажу і повністю переїхала у місто. У мене дотепер перед очима ті просторі зелені галявини, поля із соняшником та пшеницею.
Поки я живу у гуртожитку, сумлінно працюю, щоб мати можливість після університету орендувати квартиру у місті. Та все ж я сподіваюся одного разу знову придбати невеликий кусок землі десь далеко від міської суєти, де завжди можна віднайти душевний спокій.
А з батьком я більше не розмовляю.
