Мені було важkо прийняти смертb мами і я навіть уявити собі не могла, що мене чекає, коли жила з батьком і своєю мачухою. Зараз вам все розповім. Я народилася у маленькому провінційному містечку. У сім’ї нас було двоє, я і мій рідний брат, він, щоправда, старший за мене на десять років, але різниця у віці не сильно впливала на нашу дружбу. Я завжди поважала Івана, так звали мого брата, хотіла брати приклад з нього, розповідала всі свої секрети й казала про, що мрію. Одним словом, братик був у мене дуже класний і добрий. Мама з татом працювали звичайними робочими на заводі. Достатку у нашій родині як такого то не було, так вистачало на хліб з маслом і комуналку заплатити. Але матуся старалася нам з Івасиком ні в чому не відмовляти, завжди виконувала забаганки. Але одного разу стався дуже приkрий випадок. Мама захвоОріла. Ніхто навіть подумати собі не міг, що ця хворОба забере її у нас. Але, на жаль, так сталося, мати перенесла спочатку звичайну простуду, потім у неї виявили пневмонію і через тиждень після прояву хвОроби вона пОмерла.
Для мене ще тоді маленької дівчинки, мені було десять, коли мами не стало, це був удар нижче пояса. Я надзвичайно сильно любила цю жінку і не уявляла собі життя без неї. Але треба було йти далі, життя продовжувалося. Ми з братчиком залишилися жити з батьком. Після смерті мамочки він почав трохи випивати, іноді виходив з того алкогольного стану, а іноді було таке, що навіть був не мав сили вийти на роботу. Тому Івась вирішив після закінчення коледжу вже не вступати в університет, а йти на роботу і допомагати мені фінансово. Я росла, брат працював, а от тато довго не гаючи часу знайшов собі жіночку і привів її до нас додому. Представив мені як нову маму. Я пам’ятаю як плакала тоді, адже ріднішої людини ніж матуся, я не визнавала нікого. Людмила, так звали нову жінку, мене недолюблювала, я намагалася донести татусеві, що мені не подобається те, що в нас живе Люда, але він мене не слухав.
Так ми і жили. Батько перестав пити, почав відноситися до мене гірше, ніж до своєї коханої. Я не знала куди себе подіти і вирішила як найшвидше закінчити школу і виїхати вчитися в інше місто. Брат мій вже нам так не допомагав, бо одружився і в нього була своя сім’я. Але він часто просив мене, щоб я йшла жити до нього, проте вже вирішила, що після закінчення дев’ятого класу піду в коледж і житиму в гуртожитку. Так і сталося. Вступила і пішла з дому.
Через деякий час татко повідомив, що Люда вагітна і у мене буде сестричка. Ця новина мене зовсім не тішила. Якось на літніх канікулах я приїхала додому і зрозуміла, що мене й дійсно ніхто не чекає. Після того разу назавжди забула про рідну домівку. Тато якось так погано до мене ставився, не спитав нічого за навчання, чи в мене є гроші, за що я живу. А мені й дійсно було важко, уже в шістнадцять років пішла працювати офіціантом і водночас вчилася. А батькові було все одно як живе його донечка, він думав вже про нову сімейку. Так пройшли роки, я закінчила коледж, мала нормальну роботу, наймала квартиру. І якось дзвонить братик, каже, що бабуся нам заповіла квартиру, бабця, це моєї мами мама.Я втішилася і ми з Іваном подумали продати її і поділити гроші навпіл, мені якраз би вистачило на однокімнатну власну квартирку. Як тут бачу, дзвінок від тата, не знаю звідки він дізнався про заповіт, але почав з претензіями казати, щоб я віддала квартиру йому, бо в нього великі борги й зараз складний період житті. Чесно було байдуже на те, що він каже, коли мені було важко, то він навіть не цікавився моїм життям, а тепер претендує на житло. Я вирішила з братом так, значить буде так і не інакше.
