Я закінчила школу вже 32 роки тому. Після цього переїхала в інше місто та вивчилася на лікаря. Зараз працюю у приватній клініці терапевтом, маю родину.
Можна сказати, що відчуваю себе доволі успішною та реалізованою, а головне – коханою жінкою. Після того як я поїхала зі свого невеличкого містечка, приїздила туди не дуже часто через те, що просто будувала кар’єру, а потім родину. Через брак часу батьків я відвідувала рідко.
Тож, про зустріч однокласників геть і говорити – за 32 роки я не була там жодного разу. Проте зі своїми рідними, друзями дитинства зв’язок намагалася не втрачати. По можливості я телефонувала або писала в соціальних мережах своїм близьким.
Під час чергової розмови з подругою вона запросила мене все ж приїхати на зустріч однокласників.
За збігом обставин я мала відпустку, тож вирішила поїхати, про що зовсім скоро пошкодувала. Мої однокласники стали дещо інші. Всі хто був на зустрічі особливого успіху у житті не досяг, тож на мене дивилися косо. Лише моя подруга намагалася мене підтримати і дуже була рада, що я приїхала.
Я ж була дуже засмучена. Іван, в якого були закохані усі дівчата школи, в тому числі і я, після школи потрапив до сумнівного угрупування, за що згодом провів вісім років у в’язниці. Зараз він зловживає. Вигляд у нього був не дуже. Коли я поглянула на нього із жалем, він наче оскаженів:
-Що дивишся так? Не схожий на звичну інтелігенцію ? Куди ж нам, ти зазналася! Не привітаєшся навіть ніколи. А тут зробила ласку – прийшла аби зверхньо на нас дивитися!
– Іване, ти вибач, що я не віталася, я не пам’ятаю такого, та можливо я просто не впізнала тебе..., – спантеличено відповіла я.
-Еге ж, куди там, впізнавати нас, бідняків та невдах!
Мені так було сумно та неприємно. Навіть образливо. Що ж я такого зробила? Я ж не винна, що змогла стати хоч кимось. Вирішила більше на такі зустрічі не ходити – тільки настрій псується.
