З дружиною ми зустрічалися давно і, коли вона розповіла мені, що вагітна, я в той же день зробив їй пропозицію. І уже скоро буде наше весілля. У свідки я вирішив запросити свого брата і найкращого університетського друга. Проте, якщо друг зрадів такій пропозиції, то брат навідріз відмовився. Андрій узагалі почав уникати спілкування зі мною. На дзвінки не відповідає, повідомлення не переглядає, а коли я дзвонив із телефону колеги, він сказав, що зайнятий і не має часу говорити.
У нас невелика велика різниця у віці, з дитинства були кращими друзями. Ми майже ніколи не сварилися, нам було цікаво проводити час разом. Навчалися в одному університеті та в один день брат прийшов і сказав, що знайшов хорошу роботу в іншому місці й переїхав туди. Проте ми все одно не втратили зв’язок, спілкувалися дуже часто. І про батьків він не забував: телефонував їм щовечора.
Коли рік тому Андрій приїздив на ювілей до мами, ми добре провели час. Я дуже пишаюся своїм братом, тому що він зумів створити непоганий бізнес. Андрій неодружений, а тому весь свій час присвячує власній справі, зумів досягти певних висот, купив машину та оформив кредит на простору квартиру і, здавалося б, був цілком задоволений своїм життям.
Проте уникати мене він почав після новини про те, що батьки подарують нам на весілля нерухомість. Коли дружина сказала, що у нас буде трійня, батьки подумали, що в однокімнатній квартирі нам буде тісно і вирішили купити будинок у нашому містечку. Не описати, як ми їм вдячні, адже зарплата у мене невелика, а дружина вже в декреті. Звісно і нерухомість у нас коштує менше, ніж у мегаполісах, проте навіть і такі ціни зараз не до снаги.
Я думав брат порадіє, що у нашої великої сім’ї буде власне просторе житло, проте він натомість образився і перестав спілкуватися і зі мною, і з татом та мамою. Мама дуже хвилюється через усю цю ситуацію.
Брат уже дорослий, має гідний дохід, скоро виплатить кредит на квартиру. Я не розумію, чого він ображається. Своє житло для великої родини нам не по кишені, тим паче, що ми робимо весілля виключно за свої кошти та й скоро доведеться купувати усе для малечі. Андрій сам прийняв рішення поїхати й почати своє життя, його ніхто не виганяв. А ми з дружиною весь час поруч із батьками: на свята приходимо. коли потрібно завжди допомагаємо. Та й у ситуації, що склалася нам була потрібна допомога. Адже дружина, мабуть, довго не працюватиме, а троє дітей це велика відповідальність. Андрій же повинен це розуміти?
Я досі не можу усвідомити усе, що сталося. Не розумію, як гроші могли зруйнувати, здавалося б, міцні родинні стосунки. І чого хоче Андрій? Щоб ми з дітьми повернулися в одну кімнату і відмовилися від подарунка? А будинок продали та вторговану суму поділили навпіл? Чи що?
