Мені двадцять вісім років, я мама трьох чудових діток. Моє життя зараз склалось саме так я і хотіла — дружня родина, власний будинок та пристойна робота. Але ще десять років тому я і подумати не могла, що моє життя так складеться…
А річ у тому, що майже все своє дитинство я провела в дитячому будинку. Мама пoмерла, коли мені було три рочки. У п’ятнадцять років я дізналась, що у мене був батько. Коли він дізнався, що мама невиліковно хвoра, і залишилось їй ще не довго — він просто втік…Я навіть уявити собі не можу, як матері тоді було погано…Вона боялась за мене, нізащо не хотіла, щоб я жила в дитбудинку, адже сама була сиротою…Вона сподівалась, що тато виховає мене, але йому було начхати — він не хотів сам виховувати дитину…
Так я і потрапила в дитячий будинок і прожила там до 18 років. Потім я вступила в університет і там зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був набагато старший за мене, але я тоді в нього сильно закохалась, і мені було начхати на вік… Мій психолог говорить, що це все через відсутність уваги батька…
Я навіть не сподівалась побачити свого біологічного тата. Мені було комфортно не знати, що він взагалі живий…Але на жаль мені довелось на нього глянути…
Коли ми вечеряли всією родиною у двері хтось постукав. Чоловік пішов відчиняти, адже я якраз накладала пасту. “І кого це взагалі принесло в такий пізній час” – не могла зрозуміти я.
– Кохана, це до тебе — стривожено сказав чоловік.
– Хто це?
– Якийсь чоловік, хоче тебе побачити…
На порозі я побачила чоловіка, який був схожий на якогось безхатька. Обідрані лахи, брудне обличчя, від нього тхнуло алкоголем та сигаретами. Я не розуміла, хто це такий, але його очі були мені знайомими…
– Донечка, це ж я, твій татко — пробурмотів безпритульний.
В серці немов все стиснулось. Я довгий час мовчала…Що його взагалі сюди принесло? І чому він з’явився аж через двадцять п’ять років?
– Доню, допоможи мені, я дуже хворий, у мене не має грошей на лікування, а ти я бачу гарно влаштувалась.
– Та як у тебе тільки вистачає сорому таке говорити? Де ти був ці двадцять п’ять років? Ти покинув мою хвору матір, їй також тоді була потрібна допомога…А ти просто зник. Якщо ти думаєш, що я зараз змилуюсь, і дам тобі грошей на лікування, то ти дуже помиляєшся! В мене ніколи не було батька, ти мені ніхто! – мій голос почав переходити на крик, сльози підступали до обличчя.
– Йдіть звідси, інакше викличу поліцію! – сказав мій чоловік і закрив вхідні двері. Він не міг дивитись на мене в такому стані, йому стало шкода свою дружину…
Більше я його не бачила…Зараз не шкодую, що прогнала зі свого життя.
