Зі своїм чоловіком я познайомилась в університеті — разом навчались в одній групі. Він мені одразу сподобався — високий, мужній. Він мав тоді величезні амбіції та круте почуття гумору — саме це мене у ньому і привабило. Зустрічались ми десь пів року до того, як він зробив мені пропозицію. Я ще трохи покрутила носом, але погодилась — дуже його кохала.
Все було прекрасно, поки ми жили у місті. Чоловік підробляв після навчання, я ж займалась тим, що мені подобається. Гроші на мої забаганки давали батьки, і чоловік купував мені майже все, що я хотіла.
У місті купа розваг та вечірок! Куди не глянь — всюди свято. Тут вирує молодість та життя.
Але згодом ми закінчили навчання і нам довелося думати, що робити і як жити далі. Адже потреби наші зростали — потрібно було винаймати житло, і скоро в нас з’явиться дитина…
Жити у моїх батьків чоловік навідріз відмовився, але запропонував мені поїхати в село, звідки він був родом. У них там пустував будинок, та й батьки його жили близько — могли б допомогти. Я ж була не дуже приємно вражена такій пропозиції. Адже в селі я ніколи не жила, а залишатись там — така собі перспектива…У місті ж і супермаркети є, і у квартирі всі зручності, та й сходити кудись розвіятись також є. А у селі що? Проте інших пропозицій поки не поступало…Тепер думаю, що взагалі скажуть мої подруги, як дізнаються, що я переїжджаю в село…Це ж такий сором…З верхів у низи…
