З чоловіком ми познайомились в ті часи коли у нас нічого не було, лиш мрії в краще майбутнє. До всіх наших цілей шлях був нелегкий, але нам вдалось пережити ці моменти. Було все: безгрошів’я, недоїдання, чоботи які протікали. Проте зараз ми згадуємо це як страшний сон.
Ми хотіли відкрити власну справу. В тяжкі дев’яності це було не легко. Часто зривались один на одному, через надлишок емоцій. Молоді, енергійні та запальні – так нас можна було описати в цей час. Нам потрібно було їздити на гуртові бази і закуповувати речі. Було важко вибрати те, чим дійсно можна було торгувати, бо не лише у нас була скрута. Вибір зупинився на одязі. Різні ситуації траплялись нам, але крізь хвилини розпачу і розчарувань ми пройшли разом.
Згодом у нас народилась перша дитина. Все що було до того здавалось квіточками. Жити в квартирі в якій з-під підвіконь дув вітер, а зимою падав сніг було не просто, крім того з немовлям на руках. Наші батьки не могли нічим допомогти, адже були старенькі і жили в селі. Інколи ми думали, що марно затіяли це все, але повертати назад не було сенсу.
Коли справа почала приносити дохід, нашій радості не було меж. Нарешті поселилися в новій орендованій квартирі. Сина віддали в дитячий садок. Здавалось, що ми вхопили удачу за хвіст. Ми почали торгувати не в наметі на базарі, а в торговельному центрі. Але світова криза вдарила і по нашому крихітному бізнесі. Стреси спровокували те, що я втратила нашу другу дитину не народивши її.
Важко було переживати цю втрату. Але нам вдалось підтримати одне одного. Тому що ми не закрились в собі і не боялись спробувати знову. Саме тому невдовзі в нас народилась Надія. Це ім’я подобалось змалечку, мені воно здавалось таким що окрилює. З її приходом у нашому житті запанував спокій.
Як нам вдалось це все пройти? Я кожного разу говорила чоловіку, що в нас все вийде. Дала йому надію у себе самого. Кожного вечора, коли він приходив з роботи, наші розмови ніколи не були про погані події, ми обговорювали що хорошого сталося за цей день. Можливо, це спосіб самонавіювання, але він діяв.
Навіть коли здавалося що виходу немає, для нас він був завжди. Я постійно говорила що люблю його і ці слова надавали йому наснаги йти далі. А його сила підносила й мій дух.
Багато хто скаже, що це чоловік має підтримувати дружину, а не вона його. Але я впевнена що жінки за своєю природою сильніші. Ми здатні пережити будь-що, чого варте лиш народження дитини. Коли розумієш, що твоя половинка може здатися в будь-який момент, потрібно знайти в собі силу, щоб вистояти самому і допомогти їй.
Шлюб двох людей це не лише формальність, запис на папері, чи обітниця. Для нас це важкий процес, який потрібно постійно удосконалювати. Жити разом означає брати відповідальність за всі сказані слова та вчинки. Для когось говорити ”люблю” – подвиг, а для інших це може стати рятувальним кругом у морі проблем.
Сім’ї руйнуються не через зради чи інтрижки. Зазвичай, причиною банальне нерозуміння і відсутність спільних інтересів. Ми з чоловіком постарались, не розвивати ці проблеми у своїх стосунках, а обговорювати все що нас турбує.
Зараз ми отримали все про що мріяли. Наш син вже й сам став батьком, а донька навчається. Я не намагаюсь повчати їх як жити, мабуть, краще буде якщо вони самі це зрозуміють. Адже кожен будує своє життя з цеглинок якими є – підтримка, взаєморозуміння і повага один до одного. А життя як стихія б’є по цій стіні втратами, розчаруваннями і зневірою. Тому лиш найсильніші і справжні почуття можуть вистояти від цих ударів.
