Чужий чи все-таки рідний?

– Сину, ти де? Вечеря вже зовсім охолонула, — почув я голос тата з гаража, що стояв зовсім поруч з нашим будинком. Спочатку я трішки злякався, що мене звуть. Думав, що дізнались про пропущені заняття. Але потім з полегшенням показався батькові на очі й дав знак, що через 3 хвилини буду. Гараж — улюблене місце кожного чоловіка і моє також. З самого ранку і до вечора проводив тут свій вільний час. Тому й часто пропускав заняття, особливо ті, що здавались мені зовсім непотрібними та нудними. Сюди відноситься й предмет, який викладала моя мама — фізика. Добре, що вона працювала в іншій школі нашого міста. Й навіть не здогадувалась де знаходжусь під час уроків.

Що я постійно робив в гаражі? Ремонтував все, що потрібно, особливо механічні прилади. Всі в моєму районі знають до кого звернутись в разі поламання будь-чого. Адже ремонт відбувався дуже швидко та надійно.

Одного дня мені привезли щось зовсім нове для мене — електроскутер. З ними я ще працювати не вмів і вирішив спершу всі інструменти стягнути у центр кімнати.

Я любив виклики. Для мене це було чимось неймовірним. Великою радістю було вчитися чомусь новому, тримати в руках зовсім незрозумілі для мене прилади. Тому я дуже швидко почав все згрібати докупи, щоб чим швидше відкрити, закритий тоді для мене горизонт.

Дістаючи коробку з верхньої полиці, на мене полетіла ціла купа різних листків. Там були файли з документами, просто незрозумілі папери, чеки з магазинів. На очі попався старий і трішки пожовклий листок, що виглядав не типово. Він був чимось схожий на свідоцтво про народження мого меншого брата. Стало цікаво, що ж там написано і його вміст шокував мене, що ніякий електроскутер я вже ремонтувати не хотів. Синіми великими літерами було надруковано „Свідоцтво про усиновлення”. Світ ніби розвалився в одну хвилину. Все нутро перевернулося і я нічого не міг зрозуміти. „Хто я?”, „Чому мої батьки не мої?” і головне питання, що прозвучало в моїй голові – „Що тепер з цим робити?”. Я не хотів, щоб хтось все дізнався, тому швиденько склав все докупи та гарно поклав на своє місце. Звісно, окрім одного важливого документу. Його вирішив прихопити з собою, заховавши в кишеню нової курточки.

У той вечір, я не відремонтував електроскутер, не пішов вечеряти із сім’єю, а просто закрився у своїй кімнаті на третьому поверсі, сидів на улюбленому підвіконні та багато думав. Живеш все життя з думкою, що мама й тато рідні. А виходить, що зовсім не рідні. Навіть, чужі. Я любив їх, але чому вони нічого мені не сказали. Чому не поділились зі мною цією інформацією. Довго не міг зрозуміти. Після довгих роздумів, ліг у ліжко, щоб спробувати заснути. Проте було марно, думки не покидали моєї голови до ранку. Сонце почало потихеньку підійматись і лиш тоді мої очі почали потроху закриватись.

Коли я прокинувся і спустився снідати на мене чекала смачна їжа. Мама приготувала найсмачніші у світі сирники з вишневим джемом. Настрій трішки покращився. Батьки хотіли дізнатись, що сталося вчора, чому я не прийшов вечеряти й чому мішки під очима заполонили майже все лице. Я не хотів розповідати. Для чого їм знати, що я все дізнався? Хай живуть спокійно, а я буду шукати рідних батьків, приховуючи це від них. Тому я просто їх заспокоїв, запевняючи, що в підлітковому віці настрій постійно змінюється. Звісно вони не дуже в це повірили, але не хотіли примушувати мене все-таки розповісти.

Відтоді я мав дві важливих справи життя — відкрити свій величезний ремонтний центр і знайти рідних батьків. На це витрачалось чимало часу, тому школа відійшла зовсім на останній план.

Час швидко минав. Я закінчив старші класи. Відкрив свій бізнес, що постійно розростався. Паралельно вчився на заочній формі навчання в університеті, щоб побачити більше сферу ринку в Україні. І найголовніше — знайшов рідних, як мені тоді здавалося.

Вирішив приїхати до них і познайомитись. Під’їхавши до будинку, зрозумів, що район зовсім бідний. Сірий радянський дім, пошарпаний дитячий майданчик. Почав підійматися по сходах. Було дуже ніяково і страшно. Відчув запах сирості. Двері квартири, куди мені було потрібно, виглядали страшенно. Постукавши у них, моє серце почало битися страшенно швидко. Я думав воно вилетить з грудей. Відкрив чоловік високого зросту з сигаретою у руках. Виглядав він на 80 років, але я прекрасно знав, що це мій тато і йому 40. Зморшки покривали все його лице.
Очі зовсім не мали блиску життя.

– Що ви тут забули? Я не збираюсь віддавати борг за квартиру. В мене немає грошей навіть на їжу. Забирайтесь геть. – почув його хриплий і серйозний голос.

Я ваш рідний син. – все, що зміг я вимовити.

Ми довго стояли та просто дивились один на одного, ніби вкопані. Його очі поступово почали наповнюватись слізьми.

Заходь, сядемо з тобою і поговоримо.

Вечір пролетів дуже швидко. Ми говорили за чашкою кави та печивом з цукерками, що приніс я у подарунок.
Він розповів, що сталося 20 років тому і звісно жалкував про все скоєне ним. Я дуже радів, що нарешті знайшов його — рідного батька. На жаль, маму я не встиг побачити. Вона п0мерла, коли мені було 16 років.

Ми часто почали бачитись з татом, я старався допомогти йому з грошовими труднощами та влаштував на роботу у свою фірму. Він у свою був дуже вдячним і намагався виправити все те, що скоїв він у молодості.

Але щось не давало мені жити. Я розумів, що з рідними татом мене майже нічого не пов’язує. А батьки, що всиновили мене, стали для мене справжньою сім’єю. Вони завжди були поруч.

З часом я зрозумів, що вони також є для мене рідними. Я для них не чужий. Вони пройшли зі мною все. Перші бійки, закоханість, сутички з однолітками. Я настільки поринув у роботу, навчання і пошуки, що забув про найцінніше — сім’ю, що була подарована мені Богом. Я дякую їм за величезний вклад в моє життя і за ту любов до різної техніки. Адже саме вони надихнули мене займатись ремонтами та відкрити свій бізнес. Вони навчили мене жити.

Оцініть статтю
Чужий чи все-таки рідний?