Мені п’ятдесят два і я бабуся чотирьох неслухnянuх онуків. Маринка та Михайлик — діти мого сина, а близнюки Сашко та Пашка — сини донечки. Я звісно ж рада, що маю стільки онуків, але як тільки вони з’явились — діти спuхають їх на мене. Я розумію, що бабуся має брати участь у вихованні онуків, спілкуватись з ними, але аж ніяк не бути для них безкоштовною нянькою!
Тим більше онуки р0збещені та капрuзні — їх багато, а я сама просто не справляюся. Якби ж діти привозили їх окремо, так ні — в один день. Вони кажуть : “Мамо, так їм же так разом веселіше!”. А мені от ніяк не весело, спробуйте самі впоратись з малими розбuшаками.
Я згода сидіти з онуками один день на тиждень — але не більше. Думаю, я заслужила за всі роки на відпочинок, але мої діти на жаль того не розуміють. Вони думають, що якщо я вже на пенсії — то мені не має чим зайнятись, дуже нудно — тому вони привозять мені онуків, а самі займають своїми справами.
– Ну мамо, ти ж все одно нічим не цікавишся, посидь з дітьми. – говорить мені син.
– Так може я б чимось і цікавилась, якби у мене було б на це хоч трошки вільного часу, а так я просто займаюсь вашим обов’язком — вихованням ваших дітей!
Все, досить…Набридло. Якщо діти не проявлять до мене хоч крихти поваги та співчуття — я просто не пущу їх на поріг. Я все-таки також людина, і в мене є право голосу!
Можливо ви подумаєте, що я егоїстка, але я все життя присвятила своїм дітям, тому зараз на пенсії я заслуговую на відпочинок і особисте життя.
