Я живу зі своїм батьком, пенсіонером. Так сталося, що потрібно було його забрати жити до себе. Чоловік мій давно помер. Тому жила тільки з донькою, а тата забрала до себе у зв’язку із вірусом, який заполонив нашу державу. Та й будинок у тата немаленький, його пенсії не вистачає навіть, щоб зимою оплатити комунальні. Я завжди додавала йому свої гроші. А коли почалася пандемія так це взагалі було неможливо. Роботи не було, час від часу ходила на різні підробітки, щоб хоча б на їжу вистачило. От і вирішила, що батьковий дім будемо здавати в оренду,у а його заберу до себе. Нам пощастило у фінансовому плані, адже дочка працювала в кафе на виніс і могла фінансово підтримувати сім’ю.
Незабаром донька знайшла собі хлопця. Працював в офісі. Мав престижну роботу, але через коронавірус також її втратив. Потім донька запропонувала своєму Остапу, так звали її хлопця, піти працювати до неї в кафе. Остап погодився.
Невдовзі вони одружилися. Весілля, як такого гучного не було. Остап і Марія, так звали мою доньку, спочатку жили разом з нами на квартирі. Проте, чоловік ніяк не міг налагодити стосунки з моїм батьком. То Остап дивиться заголосно телевізор, то до пізньої ночі сидить у комп’ютері. А знаєте старших людей, вони завжди знайдуть до чого придертися. Але я старалася налагодити між ними відносини. Проте, мені це не вдавалося. Згодом донька повідомляє мені прикру новину про те, що вони хочуть йти жити до батьків Остапа. Я переживаю за неї, адже місто в якому знаходиться квартира батьків Остапа, велике. Не знаю, як вона впорається із свекрухою, бо помітила, що жінка вона непроста. Намагалася поговорити з Остапом і сказати, щоб менше уваги звертав на мого тата. Але ж ні, він не любить коли до нього чіпляються. І не розуміє, що старші люди іноді такими бувають. Болить мене за доньку серце і переживаю, щоб все було добре.
