Моєї Катерини не стало дуже давно — двадцять років назад. Марійка та Алла тоді були ще зовсім маленькими — вони взагалі не пам’ятають свою матір…Я тоді боявся, що не впораюся без своєї коханої, але набравшись сили мусив заради дружини підняти доньок. Марія зараз живе в іншому місті. Працює у хорошій фірмі бухгалтером. Має двох дітей, чоловік в неї дуже хороший — кохає Марію. Алла також не відстає — нещодавно відкрила власний салон краси, виховує двоє синів.
Роки взяли своє — я почав дуже хворіти…Старість і більше нічого. Сам вже ніяк не зміг справлятись, тому Марія вирішила взяти мене до себе. Тоді я побачив, як живе її родина.
Марії зовсім начхати, чим її сім’я харчується. Донька працює з 8 годин ранку та аж до 19-ї вечора. Діти самі за собою доглядають. Чоловік дуже хороший у Марії, але мені стало його шкода…Дочка зовсім втратила совість — постійно кричить на нього й обзиває, що він нічого не досягнув у житті…Я не розумів, як таке дружина може говорити до свого чоловіка? Онуки слухають ці скандали…Я тоді не зміг довго бути у Марії, тому зателефонував Аллі, щоб та забрала мене до себе.
Алла одразу ж приїхала до Марії. Ще в дитинстві вони постійно сварились, і тут також почалося…Я тоді звинувачував себе — що саме через мене розпочався новий конфлікт.
Алла забрала мене до себе. Жила вона у хорошій та просторій квартирі. Все було добре, але моя друга донька дуже гуляща…З чоловіком розійшлася, бо той спіймав її на зраді.
Одного вечора я почув якийсь шум. Коли вийшов з кімнати то побачив, як донька привела чергового залицяльника. Мені стало дуже ніяково, тому повернувся до своєї кімнати.
На столі стояв портрет моєї Катерини. Тоді стало дуже сумно…Я взяв фото до рук.
– Моя Катруся, я не впорався з доньками…Вони стали поганими жінками…Зовсім не схожі на тебе, моя кохана. Ти була найкращою дружиною…Поважала мене і любила всім серцем, як мені шкода, що тебе не стало…Як шкода, що доньки не схожі на тебе…- я плакав, дивившись на портрет покійної жінки…Я часто ось так розмовляю з нею…
