Мені 34 роки. Я досі неодружений, жив скромно і якось випала нагода поїхати на заробітки в Німеччину. Не було куди переїхати й тому ми з моїм батьком ділили квартиру на двох. Варіантів з’їхати ні йому, ні мені не було через відсутність грошей. Навіть якби ми поділили цю квартиру.
Моя молодша сестра давно вийшла заміж. Живе в іншому місті зі своїм чоловіком та очікує на дитину. Хороший хлопець, турбується про свою жінку та забезпечує усім необхідним. Лише у мене життя зовсім не як того хотілося б: живу з батьком, який ніби просто знайомий.
Мій давній друг уже багато років на заробітках зі своєю дружиною у Німеччині й так забезпечують життя своїм дітям. Одного разу він приїхав додому та ненароком зустрівшись на вулиці, запросив із собою. Приятель запевняв, що це дійсно хороший варіант і тому я наважився поїхати з ним. Було прикро лишати свою роботу, бо до підвищення залишалось практично нічого, але друг вмовив що з тією роботою я так і житиму бідно з батьком.
Втрачати такий шанс було нерозумно і можливо тоді б я дійсно зміг би добре жити та спланувати хоч якесь особисте майбутнє без свого тата. Порахувавши, я зрозумів, що за декілька років я зможу придбати власну однокімнатну квартиру.
Працювати було звісно не легко, потрібно було завантажувати та розвантажувати вантажні машини, до всього ж у мене були проблеми зі спиною, але іншого варіанту не було. Через рік я повернувся додому, взявши відпустку. Дома ж було усе у жахливому стані: усюди брудно та заставлено чарками з-під алкоголю.
Я не міг витримати жити у такій неприбраній квартирі й вирішив поприбирати усюди, крім кімнати батька, який, до речі, неочікувано почав готувати на нас двох їжу, намагався говорити зі мною. Та і в цілому подобрішав. Я одразу зрозумів, що це все через гроші.
Батько пропонував разом розпочати бізнес, але відмовляв і прямо казав, що не маю грошей, але його напористості можна позаздрити. Через деякий час він почав давити на жалість, мов, йому потрібні гроші на операцію, а полікувавшись віддасть через декілька місяців. Я ж був не дурним і усе розумів й тому ніяк не йшов на контакт.
Він упав на коліна та благав, бо якщо я не допоможу, то може не дожuтu і до весілля рідного сина. У мене ж це викликало не жалість, а злість. Тоді я зрозумів, що немає ніякої надії на те, щоб цей чоловік міг би хоч колись змінитись та стати справжнім батьком. А зараз доводиться терпіти його, доки я не зароблю на кватиру та не з’їду від нього.
Він знає, що за цей час у мене назбиралась немаленька сума грошей і тому намагається випросити у мене гроші, щоб скоріш за все прогуляти їх зі своїми друзями з якими він тільки п’є. Я давав колись йому гроші, коли він хворів, але це було помилкою. З того часу я йому зовсім не вірю і вже давно він став для мене чужим.
