Я вийшла заміж давно. Тоді був такий складний час, нормальних продуктів годі було й шукати, я саме була вагітною. Вагітність у мене проходила дуже добре. До останнього дня, я бігала відносити обіди чоловіку на роботу. Хоча, щоб приготувати цей обід доводилося довго ходити по магазинах, щоб хоча б щось знайти. Я вже не говорю про якісь делікатеси. Тай грошей у нас з чоловіком на таке, не було. Мій Михайло, так звали чоловіка, працював на СТО, ремонтував машини, пам’ятаю, як прийде додому весь брудний, тхнуло від нього тими шмірами, я мало витримувала цей запах. Тому одразу ж бігла в туалет, від нудоти, навіть на останньому місяці вагітності. Михайло, часто дозволяв собі випивати після роботи, але це не затягувалося надовго. Хоча й ці міні випивання, зводили мене з розуму. Ми любили однин одного і поважали.
Наступив час моїх родів. Народила я, швидко, без ускладнень. Мене перевели в палату, і, нарешті,я не могла дочекатися, як мені принесуть мого богатиря. У нас з Михайлом народився хлопчик. Лікар оглянув мене в палаті, сказав, що все в порядку. Що я можу готуватися до того, щоб йти годувати груддю синочка. Від нас забирали діток в загальну палату, а мами приходити тільки погодувати. Але, якщо жінка не могла вставати, після важких родів, то дитинку заносили в палату мама годувала, і медсестра знову забирала малюка. Я, слава Богу могла сама ходити, одразу ж, після родової діяльності. Тому встала, зібралася, вдягнула халат і пішла до свого синочка. Коли я побачила малюка, його оченята такі ж як у мене, дякувала Богу за такий дарунок. Я вже нагодувала свого Василька, так ми назвали сина . Михайло ім’я вибирав, тай я не була проти. Тут думаю почекаю ще, побуду біля малюка. Медсестра дозволила мені. Почала пеленати сина і тут каже:- Мамочко, дивіться, які рученята у вашого сина. Я побачила ручки синочка, а в нього одна рука була більшою, а одна меншою. Мене це вразило, виходить мій хлопчик інвалід. За що мені таке, я вийшла з тієї палати, де були діти і почала плакати. Лікар мене утішав, казав, що можна зробити операцію, що рука може ще змінитися.
Я повідомила про це Михайлові, він відреагував на це негативно і сказав, що не хоче виховувати інваліда. З роддому, мене вже зустрічали моя рідна сестра і батьки.
Михайло пішов від мене і мені доводилося виховувати сина, одній. Важко було, звичайно, на перших порах. Моєму хлопчику зробили операцію, ручка трохи збільшилася, але ненабагато. Василько ріс дуже розумним і привітним хлопчиком. Але в школі, його завжди цькували, казали на нього безрукий. Він приходив додому, жалівся мені і плакав. Як же він сильно плакав, мені було шкода дитину, але я розуміла, що нічого з цим не вдію. З вихованням сина, мені дуже допомагала сестра, саме вона і була хрещеною мамою Василька. Не знаю, чому, але я обрала чомусь саме її. Вона дуже добре відносилася до Василька, повчала його, казала, щоб ніколи не падав духом і вмів себе захищати.
Якось, Василько прийшов зі школи. Він, був вже в десятому класі, і його не переставали пригноблювати однокласники. Подзвонила до мене вчителька і сказала, що мій син відгамселив свого однокласника. Я не могла в це повірити, але розуміла, що хлопець виріс, і образ в свою сторону не терпітиме. Я пообіцяла вчительці вияснити цю ситуацію і сказала, що більше такого не повториться. Василь, розказав мені як усе було і сказав, що однокласник назвав його інвалідом, який залишиться до кінця життя таким. Я не посміла синові, сказати ані слова і в думках думала собі, що він молодець. Пройшло трохи, часу Василеві зробили ще одну операцію, яка пройшла успішно. Велику частину грошей дала моя сестра. Тепер син може рухати тією ручкою і навіть щось писати. Я вдячна Богу за сина, і тепер пишаюся ним, адже він досягнув у цьому житті немало. І ще багато чого зможе зробити, незважаючи на інвалідність.
