У мене ще немає імені, але я уже існую. Так-так, моє сердечко б’ється, у мене є ручки і ножки. Чесно кажучи, я вже намучився тут постійно лежати, хочеться скоріше з’явитися на світ. Я чую кожен доторк і голос мами, чомусь він щоразу стає сумнішим. Не розумію чому.
Мені уже 7 місяців. Хочеться назовні, я дедалі сильніше б’ю ножками зсередини, щоб мене почули, а ззовні лише просять так не робити. А як мені спілкуватися?
Здається, у мене з’явилося ім’я – Марк. Я постійно чую, як його називають і ніжно гладять по животі. Мені від цього дуже лоскотно.
– Марк, все буде добре, я це знаю.
Звичайно буде, чому мама сказала це мені? Іноді я відчуваю якусь штуку, якою водять ззовні і голос чоловіка, після цього всі навколо стають сумні. Мені це не подобається.
Моє маленьке сердечко якось по-іншому гупає, дивно. Іноді я відчуваю як воно мене поколює, сподіваюся, коли я появлюся на світ, такого більше не буде.
Мені вже 8 місяців і, здається, все почалося. Хоч я чув, що це зарано і мене очікували пізніше. Нічого, я такий радий, нарешті я народжуся.
Це було так боляче, і мама постійно кричала, напевно, їй також було боляче. Зате, я з’явився на світ! Правда, я ще нічого не бачу, лише чую багато голосів.
Хто це? Так багато людей навколо мене, але я не чую найріднішого. Він десь вдалині гірко плаче, до мене долинають лише сильні ридання. Сердечко далі дивно гупає і болить мені. Хочеться також заплакати.
Мене не віддали додому. Я лежав один у якомусь боксі з кучею трубок. Якась дивна штука видавала жахливий писк. Мені так страшно і боляче, хочу до мами.
Іноді вона з’являлася біля мене і ніжно називала на ім’я, але не доторкалася. Напевно, їй не дозволяли, оскільки щоразу злий дядя у білому забирав її від мене, і вона йшла, а я залишався знову один.
Пройшло чимало часу і я нарешті опинився на руках. Вони такі теплі і ласкаві. Мене цілували, обнімали та з любов’ю пестили. Збоку стояв чоловік, напевно, це був мій батько. Я раніше часто бачив його поряд, – він також сюсюкався зі мною і гладив мою голівку. Все одно, мамині руки ніжніші.
Ми часто навідувалися до того місця, де я народився, дядя у білому оглядав мене і сумно мотав головою, а батьки плакали. Я не хочу туди більше повертатися.
Одного разу, у черговий раз наших відвідин у те дивне місце, мене забрали, знову причепили багато трубок. Я не хотів засинати, але заснув. Мої оченята самі заплющилися. Коли я проснувся, біля мене сиділа мама. Вона так зраділа, коли бачила, що я більше не сплю, що я захотів також усміхнутися. Після того ми ще не один раз були у тому місці, але моє сердечко більше мене не боліло, це таке полегшення.
Мені був уже рочок. Я пізнавав світ, вчився ходити, сам їсти, розмовляти і багато іншого. Батьки завжди доглядали за мною, ми часто грали ігри. Раптово, після активних ігор, у мене щось заболіло. Невже це знову моє сердечко? Ноги стали ватними І я впав.
– Мама…– я кликав її. Вона підбігла до мене. Руки і ноги перестали рухатися, я не розумів чому мені так холодно. В очах ставало все темніше. Можливо, я так сильно замучився, що захотів спати? Тож заплющив очі.
Батько кудись дзвонив і нервово бігав навколо, а мама обняла мене і заплакала. Це були сльози болю.
А я так більше і не проснувся.
