Аріна та Давид були чудовою сімейною парою, у них підростала чудова донечка. Жінка вже вийшла з декрету і її кар’єра пішла до верху, в житті наступила біла смуга. Вона спостерігала, що часто має головні болі та й від різких запахів її нудить. Придбала тест на вагітність, він показав позитивний результат. Розуміла, що знову те саме, вагітність, пологи, пелюшки та підгузки. Аріна не дуже зраділа, коли УЗД підтвердило її особливий стан, однак, робити поганих речей не стала, та й чоловік завжди хотів для своєї донечки братика.
Народилось маля, це був хлопчик. Вага 4 700 г, ріст 53 см. Він мав чорняве волосся і був смуглий наче побував на дорогому курорті в Тенеріфе, очі це як окрема тема, рідкісний світло-зелений колір, в якому можна було потонути. Симпатичнішого малятка в нас не було, перешіптувались лікарі. Однак, у хлопчика була вада серця, тому йому потрібен був особливий догляд, а згодом операція від якої залежатиме майбутнє дитини.
Молода мама, у свої двадцять шість років, не дуже хотіла бути доглядальницею свого новонародженого сина, адже у неї вже була цілком здорова донька, кар’єра, і веселе життя. Сидіти вдома і пропускати всі яскраві барви життя, вона не хотіла. Вирішила поговорити з чоловіком, їхнє рішення було одностайним – відмовитись від дитини. Родині та друзям повідомили, що маля п0мерл0 при народженні.
Віра Іванівна працювала в будинку для дітей-сир1т найдовше. Кожного разу, коли їм привозили дитину від якої відмовились батьки – не могла стримати сліз. Ні в чому не винні, безпорадні та такі маленькі, вони вже пізнали несправедливість цього життя.
Хлопчик з такими незвичайними, світло-зеленими очима, став для Віри особливим, вона мала з ним невидимий зв’язок, який переріс у величезну прив’язаність жінки до цього малюка. Тільки до неї йшов хлопчик, і лише в неї на руках не плакав.
Жінка розуміла, що її з чоловіком вже майже по 50 років, своїх синів вони виростили, один з них вже має власну сім’ю, а інший от-от буде одружуватись. Вирішили вони всиновити хлопчика, буде ще й третій син.
-”Віро, а чи зможемо ми потягнути його лікування, це ж такий догляд повинен бути” – сказав чоловік Віри.
-”У нас свіже повітря, ми мешкаємо в селі, продукти всі власного виробництва, ми зможемо, коханий. Бог нам дав таку можливість, її не можна впускати” – запевнила вона чоловіка.
-”Я тебе завжди підтримаю, останнє слово за тобою” – завершив Іван.
Хлопчика швидко віддали такій зразковій сім’ї, назвали Дмитриком. Їхній сім’ї важко прийшлось, адже така серйозна хвороба їхнього сина, постійно потребувала відвідування лікарів. Віра доглядала за сином вдома і всіляко підтримувала його здорове харчування домашніми продуктами. Іван працював на двох роботах, щоб в хаті завжди були гроші, адже вада серця – підступна хвороба, яка в будь-який момент, може відгукнутись поганими наслідками. Словом, робили все для того, щоб син був здоровим.
Дмитрик часто прибігав до своїх батьків і міцно обіймав їх, він обожнював своїх маму і тата. Хлопчик був дуже добрим і щирим, він бачив як його батько важко працює і брав приклад з нього. Бігав до сусідів і питав, що їм потрібно допомогти, адже він все зможе і всьому навчиться, якщо треба. Коли бачив сусідку яка несе важкі пакунки, підбігав і просив в неї один, щоб допомогти донести до дому, адже так легше.
Дмитра полюбили всі сусіди, звичайно, в такій хорошій сім’ї, поганих дітей не могло бути. У Віри з Іваном був Божий дар, гарно виховувати своїх дітей.
Прийшов час тієї доленосної операції. Все село проводжало їх до лікарні, бажали повернутись здоровими. Все пройшло успішно, лікарі запевнили, що далі життю Дмитрика нічого не загрожує. Однак потрібно далі вести здоровий спосіб життя і обстежуватись у лікарів.
Хлопчик виріс. Закінчив з відзнакою школу, вступив до університету. Був кінець тижня, Дмитро збирався їхати до батьків в село, йшов парком і планував сьогоднішній вечір з мамою і татом, як вони будуть сидіти на літній терасі, пити чай і говорити про те, як минув ще один тиждень в місті. А батьки, в свою чергу, розповідатимуть як минув їхній.
Раптом він побачив літнього чоловіка з маленькою дівчинкою. Вона викинула свою ляльку й ображено пішла назад до лавки, на якій сиділа.
-”Вона ж зовсім нова, навіщо ти так?” – я підняв її іграшку, і простягнув дитині назад.
-”Ні, вона вже не нова, вона хвора і скоро помре” – відповіла дівчинка.
В наш діалог втрутився чоловік, він виявився дідусем цієї дитини, розповів, що вона хвора, і батьки всіляко відмовляються її няньчити, тому вона живе з дідусем.
Дмитро не втримався і розпочав свою історію, адже вона така схожа до тієї, що говорить дідусь.
Його знов перебив старий, він розумів, що за світло-зелені очі на нього дивляться, це ж копія його п0кійн0ї дружини Аріни. Цей чоловік був батьком Дмитра, який колись зі свою коханою відмовились від новонародженої дитини, у якої була вада серця, і котрі не прогнозували майбутнього.
-”Це надто фантастично, щоб бути правдою” – прошепотів Давид.
-”Нічого неможливого не буває. Потрібно вірити та любити свою дитину, спільними зусиллями можна перевернути світ з ніг на голову, – так часто говорить моя мама, а тато, звичайно її в цьому підтримує. Вони врятували мене і моє життя, адже цінували те, що я у них з’явився” – з гордістю розповів хлопець чоловіку.
Дмитро попрощався зі своїм батьком, хоча і гадки не мав, що це був він. Побажав здоров’я дівчинці, і пішов далі алеєю.
Давид дивився в слід своєму сину, він не міг повірити, в те, що почув і кого зустрів. Розумів, що скоїв колись разом зі своєю покійною дружиною – величезну помилку. Адже незадовго до того, коли вона п0мерла, вони припинили жити разом. Аріна пішла до іншого чоловіка, а доньку лишила на виховання батьку. Згодом, та виросла вийшла заміж і народила дитину. Це і була та хвора онука з якою чоловік сидів в парку. Донька лишила її на виховання батьку, адже не хотіла панькатись з хв0рою донькою. Запевнила, що якщо Давид не погодиться, то вона її віддасть в сир0тинець. Ось такий бумеранг, життя подарувало чоловіку.
Він хотів все розповісти своєму сину, якого так випадково зустрів на вулиці. Адже це дійсно, було малоймовірним.Чоловік розумів, що пізно просити вибачення і наводити якісь безглузді аргументи сину, якого він коли покинув. Він несе цей тягар протягом всього свого життя. Каяття, яке потребувала багато часу, так і не відбулось. До кінця своїх днів, Давид буде нести його на своїх плечах, за той гріх, який зробив колись – покинув своє немовля.
