Хочу вам розповісти історію, яка трапилася зі мною ще дуже давно. Тоді я була маленькою дівчинкою, мала десять років. Жила з бабусею і дідусем. Мої батьки 3агинули в а8токатастрофі. Бабця дуже переживала з приводу такої 8трати, довший час не могла прийти до тями. Дід завжди утішав її казав:- Людо, так звали мою бабусю, ну не пла4, подивися хто у нас залишився, він мав на увазі мене. Нам тепер є заради кого жити і бути здоровими. Якось так потроху вона почала виходити із цього пригні4еного стану, змирилася з тим, що батьків уже не повернеш. І почали ми жити по новому. А й справді вони замінили мені батьків сповна. Любили мене, бажали мені тільки добра і ніколи не ображали. Бабусечка навіть заради того, щоб у мене все було, влаштувалася на роботу, пішла працювати у наш місцевий магазин продавцем.
А дідо робив різні вироби з дерева і продавав їх. А ще вони займалися домашнім господарством, вирощували різні овочі й фрукти, тримали корову, курей, качок. Доглядали за цим всім і торгували продукцією. Раз у тиждень виїжджали на наш місцевий ринок і продавали яйця, сир, молоко домашнє, огірки, помідорки. Пам’ятаю, як я любила з ними їздити. Кожного разу дізнавалася для себе щось цікаве. Мені бабця навіть дозволяла самій інколи поторгувати.Ось так ми й жили. Одного разу дідусь дуже просив бабу піти на рибалку. Він мав справжній талант, риба прямо сама підпливала до його вудки. А вона не хотіла його відпускати, бо просто на просто не могла дати раду з такою кількістю налову. Тому й сердилася, але все ж таки дозволила піти. І тут я попросилася разом з ним. Дід казав, що то треба зранку вставати, щоб я краще виспалася нікуди не йшла, але я стояла на своєму і таки вмовила його.
На наступний день ми прокинулися, надворі ще було навіть трохи темно. Дідко, я ще любила називати його так по своєму, приготував все своє спорядження і ми поїхали. Доки прибули, почало видніти надворі. Так було красиво, саме сходило сонечко. Ми сидимо, дідусь вже закинув вудку й чекаємо поки щось клюне. І тут я захотіла піти туалет, відійшла трохи дальше, чую як щось біля озера м’явкає.
Так ніби плаче. Підходжу ближче до того місця і бачу як замотані в пакеті, плавають маленькі кошенята. Ви собі не уявляєте, як мені стало їх шкода, хтось вирішив просто втопити біднесеньких. Витягнула їх, оглянула все навколо і побачила як вдалечині йшла якась жінка. Подумала собі це, напевне, вона їх хотіла збутися, адже було дуже рано і нікого крім нас, на озері, не було. Так от я взяла цих котят, витягнула з того пакета, там було три штуки. Почала тихенько брати маленьких в руки й нести до дідуся. Вони так м’явкали, напевне, були дуже голодні. Коли принесла знахідку дідові, то він дуже здивувався і водночас похвалив мене за те, що я врятувала життя тваринкам. Ми не гаючи часу, сіли у дідусеву стареньку машину і поїхали додому з рибалки, бо коти дуже хотіли їсти.
По дорозі думали як би то бабусі акуратніше сказати про свою, так би мовити, здобич. І ви знаєте так нічого й не придумали, сказали все так як є. Вона була проти такої кількості тих кошенят і ми домовилися, що двох віддамо людям, а одного залишимо собі. Так і зробили. Котика ми назвали Мурчик. Він жив з нами ще дуже довго, став членом сім’ї практично. Його всі дуже любили, пестили і гралися.
Пройшло трохи часу, я виросла, а Мурчик виріс зі мною. Пішла вчитися у місто вступила до університету, кожного разу, коли їхала на навчання скучала за своїм улюбленцем. Після закінчення університету я вийшла заміж, поселилася з чоловіком у місті, ми винаймали квартиру, кота, звичайно, що забрала з собою від дідка з бабцею. Згодом Мурчик помер від старості, як я плакала за ним, ви собі не можете уявити. Через деякий час я завагітніла. Народила синочка. І ви знаєте, що подарував мені чоловік, коли ми приїхали з роддому- кошеня. Так ще одне кошеня, таке ж саме як і Мурчик. Я аж розплакалася від радості, такий же пухнастий і оченята голубі. Я дуже була рада, що маю тепер так велику сім’ю і це велике везіння, коли тебе розуміють і роблять все для того, щоб я була щасливою.
