Дав мені Бог одну єдину дитину, – мою дочку Софію. Ростив я її сам, як міг. Дружина пішла з сім’ї, як Соні тільки три виповнилося. Віддали малу в садочок і дружина сказала, що йде від мене до іншого чоловіка. Навіть питати не став, де вона його здибала з дитиною на руках, вигнав з хати, та й по тому. Софію жінка навіть не думала забирати з собою, а я б і не віддав. Не вистачало, щоб мою кровинку чужа людина ростила, та ще й така мати. Грошей було не густо. Не міг же я на двох кріслах всидіти, і кар’єру будувати, і дитя ростити. Та, що заробляв, на те і жили. Не голодували.
І от моїй Соні вже 27. Знайшла собі чоловіка, чи то він її знайшов. Віталію вже за 30. Теж жив небагато, та то не головне. Завжди десь підробляв, квіти моїй доні приносив. Бачу, що любить її. Від батьків Віталію дісталася квартира однокімнатна, то й вони не затягували з одруженням, на 2 рік знайомства і створили сім’ю. Я їм допомагав, як міг. Відклав трохи грошей, дітям якраз на ремонт кухні, а то вже старенька була, пошарпана. Ще б у вітальні ремонт зробити, та то якось вже самі зароблять.
І все мені в їхній сім’ї любе та миле, окрім їхньої манери брати кредити. Мене ж як виховували? Що заробив, те й твоє. А тут захотіла Соня новий телефон, ще й не дешевий,- грошей нема. І замість того, щоб відкласти та почекати вона пішла й кредит оформила. Пів року й платила. А раптом хвороба яка, чи з роботи звільнили, чим би тоді розраховувалася?
А Віталій не кращий. Може то він її такому життю і навчив, бо я точно такого прикладу дитині не давав. Набрав в різних установах мікрокредитів і тепер працює, мабуть, на одні відсотки. А гроші, як виявилося йому треба були, щоб за комуналку заплатити, бо не було. Виявляється, вони в Єгипет на останні кошти поїхали, та й туди ще мікрокредит взяли. Мовляв, життя одне і не вкладаються вони в одну зарплату.
У мене вже й слів нема, все їм виговорив. Щодня вже повідомлення на телефон приходять, що мої діти винні шалені суми різним сумнівним організаціям. Дзвонять колектори і обіцяють відібрати майно, як мою квартиру, де я живу, так і ту, що дітям дісталася. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє спокійно спав.
І просив я їх, і заклинав. Нічого не допомагає. Час від часу тільки приходять та гроші просять, бо не справляються погашати заборгованість. І клянуться мені, що то була помилка і більше ж ніколи. А сума, судячи із повідомлень, що мені надсилають, тільки росте.
Я спочатку дурним був, та й допомагав з погашенням. Десь 3 кредити своїми силами закрив. Було у них 12. А з моєю допомогою стало 13, бо вони умудрилися після того ще 4 взяти, щоб мати з чого покривати відсотки.
А додому до них прийдеш, наче все й у них добре, доки на кухню не зайдеш. Вона простора, світла, з новеньким ремонтом, що зроблений за мій рахунок. Але яку полицю не відкриєш, – а там пусто. Холодильник тільки й робить, що мороз наганяє. Грошей то немає, все на погашення іде.
Ну і як мені з цим жити? Іду в магазин, купляю пакети їжі і іду готувати своїх майже тридцятирічних дітей! Знаю, що не треба, знаю, що роблю їм ведмежу послугу. Сам то я не молодий, через 2 роки пенсія і хто тоді мене годуватиме. Але як же мені жити, знаючи, що у них і куска хліба нема?
Я раніше так онуків хотів. А зараз навіть радий, що у них дітей немає. Як вони собі ради не можуть дати, то що там говорити про дітей.
І беруть ті кредити. І платять шалені відсотки. І немає в них вічно грошей і, мабуть, розуму також. І в мене нема, бо я їм все одно допомагаю, як не грішми, так їжею.
Що робити? Кого про допомогу просити, я не знаю.
