Марії Петрівні сімдесят вісім років, вже майже сорок років вона проживала у квартирі, яка ще дісталась її пок1йному чоловікові. Дітей вона з чоловіком ніколи не мала, та й і родичів ніяких в живих не залишилось. Мешкає старенька сама зі своїми домашніми улюбленцями — котиком Марком і песиком Річардом.
Ще колись, коли не було гаджетів, листувалась зі своєю давньою подругою. Та жила далеко від неї. Але сьогодні, Марія Петрівна не очікувала побачити листа у своїй поштовій скриньці.
Як завжди, після прогулянки, Марія Петрівна перевіряла поштову скриньку, вона виписувала газету з рецептами. Коли відчинила скриньку, то побачила в ній незвичайний конвертик. Відкрити вирішила у квартирі.
Повечерявши, Марія Петрівна відкрила листа, там було написано “Поверни гроші, інакше викраду твого пса”. Старенька дуже знервувалась, і одразу повідомила свою сусідку, про лист (тобто мені). Я побачила, що конверт був без адресанта, тому вирішила, що це просто чийсь жарт.
Проте листи почали все частіше приходити, моя старенька сусідка хвилювалась. Мене непокоїло її здоров’я, тому я вирішила початувати, хто ж відправляє ці листи.
Кожного вечора, на протязі тижня я чатувала адресанта. І те, що я побачила, мене шокувало…
Навпроти нас мешкала ще одна сусідка. Вона мала дитину — хлопчика. Звали його Олежик. Був дуже неслухняний та капризний, постійно глузував з пенсіонерів, які мешкали у під’їзді.
Аж ось, пізно ввечері, почула скрип дверей, коли заглянула у дверне вічко, то побачила цього Олежика. Тихо, навшпиньках, з конвертом в руках, він направлявся до поштової скриньки старої сусідки. Я, довго не думаючи, вискочила з квартири.
– Ага! Попався, малий бешкетник! – закричала я.
– А-а-а, — кричав Олежик так, що побудив всіх сусідів.
Я схопила малого за руки одною рукою, а іншою вихопила конверт. Там я і побачила досить знайому назву. ” Я мала рацію, це був недолугий дитячий жарт!” – подумала я.
