Я народився у великому місті. Одного разу мої батьки збиралися їхати на весілля до наших друзів сімї. Я добре памятаю цей день мама з татом красиво одягнулися, купили красивий букет квітів і вирушили на гостину до молодят. І ми з сестрою також були з ними. Виїжджаючи з дому мама з татом на мене дуже дивно дивилися і розмовляли зі мною наче востаннє. Тато мене обняв просто так як ніколи. Ми сіли в машину і похали. Я з острахом запамятав як мама кричала, Господи спаси моїх дітей. Так, ми потрапили в жахливу аварію. На жаль, мої мама з татом і сестра загинули. Я один вижив в цій страшній аварії. На той час мені було десять років.
Я залишився один. З рідних у мене нікого не було. Мої батьки були сиротами. Маму виховував дитбудинок. А тата всиновили, проте люди які всиновили виявилися нелюдами і повернули його назад. Мені було дуже страшно, я не хотів щоб у мене було таке дитинство як у батьків. Але я розумів , що мені нікуди дітися. Тому соціальні служби також забрали мене в дитбудинок. Кожного дня я плакав по ночах. Мені там не подобалося. Діти дуже наглі, жорстокі, з жахливими характерами. Я так і не знайшов собі там друзів.
Якось наді мною хотіли познущатися і налили мені в тарілку з борщем зубної пасти. Це насправді було жахливо. Я думав що це сметана, але як виявилося ні. Єдина хто мене захистила це була Ольга Василівна наша вихователька. Вона мене дуже любила і якось так по рідному відносилася, наче мама. В неї навіть голос був схожий до голосу мами. І я дуже полюбив цю людину. Вона мене завжди захищала, старалася щоб мене менше наказували. І того дня коли з мене так жорстоко познущалися вона теж не пропустила це повз. Підійшла до дітей і питає:
– Хто це зробив?
Ніхто не міг дати відповідь.
Всіх хто сидів зі мною за столом викликали до директора дитячого будинку, але так ніхто і не зізнався. Тому директор покарав усіх.
Знущання наді мною не припинялися.
Наступив день коли треба було покидати свій нібито рідний дім. Якщо чесно то я з радістю це робив. Єдина за ким я сумував весь час це Ольга Василівна. Мені її дуже бракувало.
Я вийшов з дитбудинку і перше що зробив це пішов на могилу до своїх рідненьких. Довго сидів я біля могил плакав згадував як ми прекрасно жили, але розумів що вже нічого не можна повернути і треба починати жити дальше. Вже в дорослому світі. На могилі я зустрів татового друга. Дядько Іван його звали. Він прийшов відвідати свою маму, яка нещодавно померла. Дядько Іван зрадів коли мене побачив. Ми почали розмовляти, він розказував про своє життя, я йому про себе. Ми так заговорилися що почало вже смеркати. А я сидів і думав, що мені реально нема куди йти. Дядько Іван ніби читав мої думки і запропонував мені переночувати в них вдома. В нього був красивий троьохповерховий будинок з усіма зручностями. Він жив зі своєю дружиною і сином. Мене поселили в окрему кімнату нагодували і я був радий дуже цьому. На ранок я почув як дядько Іван розмовляє із дружиною. Він каже їй :
-Інно, ти не проти щоб Максим залишився у нас на деякий період, в нього зараз складний період немає ні житла ні роботи. Я йому запропоную роботу. Піде до нас на сервіс ремонтувати машини. Я саме шукав людину надійну і кмітливу. А він ще змалку любив машини.
Інна відповіла, що не проти. Я зійшов на кухню, дядько Іван запропонував залишитися жити в них і розказав про роботу. Я довго не думаючи погодився. Всеодно нікуди було йти. А тут і робота буде і житло безкоштовне. Пройшов місяць, я освоївся на сервісі. Познайомився з хлопцями які там теж працюють. До речі, непогані люди виявилися.
Але чомусь я завжди не міг знайти спільну мову із сином дядька Івана, він постійно до мене придерався, обзивав мене дітдомовцем. І казав, що ще трохи і ти тут жити не будеш. Не розумію що я такого йому зробив. Одного разу в мене був вихідний я вирішив собі добряче виспатися, щоб набратися сил. І тут як на зло чую жахливий крик. Це так кричала Інна Василівна, дружина дядька Івана.
– Пропала, пропала!– кричала вона.
Всі збіглися у вітальню. Виявляється пропала брошка золота. Ця річ діталася Інні Василівні від прабабусі. І тут якраз появився Міша син Інни та Івана. І одразу сказав, що це я її украв і запропонував зробити обшук у моїй кімнаті. Мені стало дуже неприємно, адже я впевнений в тому, що я нічого не крав. Але Міша знав краще за мене. Всі пішли обшукувати мою кімнату і тут я почув як дядько Іван голосно заговорив:
– Ось твоя брошка, Інно зайшлась.
Я прекрасно розумів, що Міша мене підставив. Але виправдовуватися не було змісту. Дядько Іван вийшов з моєї кімнати і з криком сказав, щоб більше мене в своєму домі не бачив. Мовляв, приютив волоцюгу з дитбудинку, а він ще й красти посмів у моєї дружини.
Я зібрав речі і покинув їхній будинок, подякував за, те, що дозволили пожити.
Добре, що мені вдавалося ремонтувати машини. Я й справді так навчився, що роботу мені не прийшлося довго шукати. Я знову пішов на сервіс директор мене одразу ж з першого дня прийняв. Я непогано заробляв, тому вдалося зняти собі однокімнатну квартиру. Пройшло трохи часу. Кожного дня було все однаково. Але одного разу я побачив як на лавочці сидить бабуся і задихається. Я довго не думаючи підійшов і викликав швидку допомогу. А виявляється, що це була та сама Ольга Василівна. Я одразу її впізнав. Проте їй було погано і вона мене не розгледіла. Її швидко забрала швидка допомога, а я біг на роботу. Пройшов тиждень я знову біжу на сервіс і тут на тій самій лавочці сидить Ольга Василівна. Я підійшов до неї привітався. Вона мені сказала, що впізнала також мене ще тоді, коли я викликав швидку просто їй важко було розмовляти.
Ми з нею почали розмовляти, вона сказала, що вже вийшла на пенсію і сидить вдома. А доглядає за нею внучка. Я казав, що спішу на роботу.
Ольга Василівна запропонувала прийти до неї на чай. Каже згадаємо все розкажеш більше про себе. Я з радістю погодився.
Якраз був у мене вихідний я купив красивий смачний торт. І прямував до своєї улюбленої виховательки. Коли постукав у двері мені відкрила її онучка.
Вона мені дуже сподобалася. Ми довго сиділи сміялися, розповідали смішні історії, розказували хто чим займається. Осьі прийшов вечір я вирішив, що буду йти додому бо ж Ольга Василівна вже немолода напевно втомилася. Коли я встав зі столу, Ольга Василівна сказала:
-Марто, проведи гостя. Марта провела мене аж на вулицю. Тому я не втрачаючи момент запропонував їй прогулятися якось містом, сходити в кафе. Марта згодилася . Ми пішли на своє так би мовити перше побачення. Я запропонував їй зустрічатися. Марта довго мене мучила відповіддю, але погодилася. Тепер я успішний чоловік, в мене красива дружина і донечка. Мені дуже повезло, що доля мені подарувала таких людей.
